Їхня дискусія точилася досить довго, аж Нескуба втомився, проте кожен з них так і лишився при своїй думці. Об’єднувала їх лише мрія про політ, мрія, що ятрила серце капітанові, нестримно вабила і водночас відлякувала своєю фантастичністю. Нескуба слухав розмірковування Лойо Майо, а сам думав: чи погодиться Еола? Як її переконати? Як побороти її незрозумілу жіночу впертість? Вона відтягує вирішення до родів. Хитрує… От лисиця!..
— Так, сонця, галактики… — провадив своє Лойо Майо, — це прекрасно, тому ж я й прагну космосу… В кожному разі, тепер ви знаєте мої мотиви. Хіба я для того втік від одного гумусу, щоб потрапити в лапи іншому? Якщо ми не полетимо, я, звичайно, працюватиму на орбіті, а помру — то щоб попіл з мого тіла розсіяли в космосі.
— Все одно випаде на планету, — криво посміхнувся Нескуба.
Лойо Майо знизав плечима, спитав нетерпляче:
— Ну, то як — чи засурмить нам стартова сурма?
Нескуба — колись такий вольовий, рішучий і часто навіть прямолінійний — зараз вагався. Обличчя його морщилось, неначе він силкувався щось пригадати, очі обмацували стелю, ніби сподівалися знайти там відповідь.
— Я… напевне ще не знаю… — нарешті він спромігся на відповідь. — Розумієте, Еола…
— Розумію, — зітхнув Лойо Майо. — Не Еола і не майбутній син тримають вас, капітане. Це гумус не хоче випустити здобич, гантелянський гумус…
— Та йдіть ви до дідька зі своїм гумусом! — незлобиво буркнув капітан. — Гумус та гумус…
Втомлено заплющив очі, а коли розплющив — Лойо Майо в палаті не було. «Він і справді тут, на цій планеті, наче риба, викинута на пісок, — співчутливо подумав про астронома. — Його стихія — космос… От і не може вгамуватися його дух. А я? Хіба мій дух не нуртує?»
16
Перший гантелянець!
Народився він рано-вранці, коли теплі промені Світила пофарбували в густо-червоний колір навколишні гори, що скидалися на велетенські копиці сіна, нечутно спустилися нижче та й вихопили з чорноти ночі округлі пластикові дахи селища. Немовби вивчаючи ці новоутворення, Світило почало мацати стіни, заглядати в чотирикутні вікна… Саме тієї миті малюсінький Нескуба голосним криком сповістив про свою появу на світ, про який він ще нічогісінько не знав. Світило м’якими доторками обмацало і його біленьке тільце, з яким трохи нервово поралась молода жінка, і одразу ж зробило його рожевим.
— Ув-ва! Ув-ва!
— Ого, який горлатий! — вигукнула лікарка, і в її голосі бриніла радість. — Ану, давай ще, кричи, гукай свого татуся!
— А що, Гордій тут? — підвела голову породілля. — То впустіть його! Ренато, поклич…
— Лежи, Еоло, заспокойся. Чи ти забула, що він на «Вікінгу»? Його ще не сповістили.
Еола знесилено опустила голову на подушку:
— Скажи, щоб негайно передали… Це дуже важливо…
— Скажу, скажу, не треба хвилюватись, от зараз ми трішки загорнемось, щоб наше тепло не втікало.., Це ж тільки подумати — первісток на Гантелі! Як ви його назвете?
— Побачимо. Ще не думали.
— Ув-ва! Ув-ва!
Хоча роди пройшли добре — Еола майже не відчувала болю, проте втрата крові знесилила молоду матір, і тяжкість у животі чомусь не втихала. їй хотілося тиші, спокою, хотілося відітхнути після того циклону, що спустошив її тіло, зараз їй зовсім не до балачок. А на Ренату, завжди таку стриману, неначе щось найшло, говорила, говорила не вгаваючи.
— Може, Гордійчик.
— Може.
— Ув-ва!..
— Ох ти ж бутузик!
— Треба сповістити Гордія… Чуєш, Ренато… Ой…
— Тобі погано, Еолочко? Заспокойся, моя люба, радіограма долетить миттю. От ми вже й укутані, вже й не плачемо, тепер наш організмик досяг теплової рівноваги… — Рената Павзевей спритно поклала малюка на ліжечко, присунуте до постелі матері. — Отак, лежи собі, Нескубенятко, набирайся сили для життєвої мандрівки…
— Ренато… — простогнала Еола. — Піди вже… радіограму…
— Біжу, вже побігла!
Рената швидким кроком вийшла, причинивши за собою двері. Еола повернула голову на подушці у бік свого малого, поглянула на його дрібнесеньке обличчя і чомусь подумала про батька — учора, як тільки їй довелося лягти в родильне відділення, він поквапливо відлетів разом з Лойо Майо на «Вікінг». На прощання похапцем поцілував її в чоло, для годиться, кинув якісь заспокійливі слова та й був такий. Щось непокоїло Еолу, з’явилося невиразне, як густа мла, важке передчуття. В ньому втонула радість, натомість була сама тривога і біль. Як було б оце добре, коли б Гордій сидів тут, біля дитячого ліжка…
Дивилася на свою крихітку і, замість радіти, відчувала тільки подив. От вона стала матір’ю… Від неї відділилась малесенька істота. Яка тайна Природи! А справді, як же ми його назвемо? Довго не повертається Рената… А біль, здається, посилюється… Червоний серпанок… На Землі рожеві лише світанки та ще надвечір’я, а тут — цілісінький день руда мла застилає очі. Невже що-небудь сталося з Гордієм?
Різкий біль наче ножем полоснув низ живота. Еола скрикнула, в нестямі шарпнула з себе ковдру, звивалася, корчилась, благаючи полегшення, та біль невідступно краяв тіло, душив за шию, аж в очах стало темно.