Думка про сина викликала теплу млость в усьому тілі. Нескуба поворухнувся й зітхнув.

— Прокинувся? — обізвалась Еола. Голос у неї був особливо ніжний, ласкавий. — Бачу, бачу: тобі набагато краще. Лице вже не таке сіре, і в очах — блиск життя… Ти переміг!

Нескуба слабо посміхнувся — може, не так устами, як очима. Прошепотів:

— То не я переміг, то вони…

— Хто?

— Екіпаж.

— Який екіпаж?

— Мої мікроби.

— А-а… — непевно посміхнулася Еола.

— Ця команда одразу кинулась на чужинців, сама бачила, які запеклі бої точилися на борту.

— На якому борту? — прохопилась Еола, подумавши, що Нескуба марить. — Що ти таке говориш?

Передихнувши, Гордій провадив далі:

— Моє тіло для мікроорганізмів — гігантський космічний корабель… Второпала? Отож і виходить, що я був ареною спустошливих боїв…

— Нічого, мій любий, — Еола злегка погладила йому чоло. — Незабаром ті спустошення позаживають. Твій корабель має великі ресурси.

— Та вже ж… Нібито оклигую. Але війна ще йде. Знаєш…

— Не втомлюй себе розмовою, — перебила Еола. — Прийми ось ліки й лежи тихо.

Слухняно проковтнувши сіру горошинку і запивши її теплою водою із склянки, яку тримала дружина, Нескуба спитав:

— А як електростанція?

— Учора закінчили котлован. Отож там ти й простудився, у тому котловані. Спітнів, а потім вітер… Тут треба обачніше… Лежи тихо.

— А фундамент? Ще не почали?

— Ще тільки відкрили кар’єр. А як вони той камінь нарізатимуть… Лежи тихо.

— Наріжуть… Це не складно. А от рефлектори-геліостати…

— Дехто каже, що краще б не сонячну збудувати, а звичайну гідростанцію. Та ти будеш лежати мені тихо чи ні?

— Сонячна ефективніша, — бурмотів Нескуба. — Струм безпосередньо з проміння… У нас є кілька комплектів батарей. А де ти візьмеш гідротурбіну?

— Слухай, ти порушуєш режим. Годі, перестань говорити й лежи тихо. Може, заснеш. А я піду.

— Ну, не гнівайся, — Гордієві губи скривилися в посмішку. — Я — просто скучив.

Еола підвелася, ще раз погладила йому чоло, поправила ковдру і вийшла.

Нескуба заплющив очі, принишк, сподіваючись заснути. Але сон до нього не приходив, натомість почали обсідати цілком несподівані думки. Чомусь звернув увагу: його руки лежать на грудях. Як у мерця.

І враз Нескубі уявилося щось схоже на ескалатор чи рухому стрічку, де повно веселих людей з блискучими очима, в яких відбиваються все нові й нові мальовничі краєвиди. А неспинний ескалатор несе їх до чорного отвору тунелю, звідки немає вороття…

Нескуба хмикнув. Здійснюється закон ентропії… Ну що ж, нехай собі здійснюється…

Інстинктивно прийняв руки з грудей, ліву підклав долонею під потилицю, праву простяг уздовж тіла. Нехай їй грець, тій смерті, все-таки краще про неї не думати, щоб у крові не з’явились її токсини… Природно, коли про неї думають старі, а йому ще рано, ще молодий. Мислю — значить живу, — нагадав собі відомий афоризм. Жити — це мій обов’язок перед Природою, і мушу виконувати його якнайкраще. Ого, скільки ще попереду нездійсненого — тут, на цій незвичайній планеті, і в космосі!.. Десь там загубилась у просторі голуба кулька… Та ще не пройдено й половини життя. Нерви треба гамувати, інакше — розкиснеш…

Зусиллям волі Нескуба змусив себе заспокоїтись і коли емоційні сплески вляглися, розпочав самотренування, перерване хворобою. Хіба він ще не командує на своєму живому космічному кораблі, не контролює свого тіла і своєї психіки? Ні, анархії він не допустить, у нього є мета, йому світить з далини провідна зоря — рідне Сонце, а біля нього — Земля… І хоч їхній простір зімкнувся для нього до розмірів елементарної частки, — він все одно прагнутиме туди роками, десятиліттями, все життя. І вже йому вчувалася музика небесних сфер, уявлялося: розкриваються об’єми рідного Всесвіту, і крізь гравітаційні шлюзи «Вікінг» випливає в той, свій простір… Для цього варто жити, жити і діяти!

Незважаючи на фізичну кволість, Нескубу все дужче проймав піднесений настрій. Думалося легко, в серпанку фантазії виникали якісь неясні, проте знадливі картини майбутнього, і це давало наснагу, збуджувало радість буття.

Наступного дня, одразу після медиків, першим до палати обережно зайшов Лойо Майо. Сторожкий вираз його обличчя одразу почав танути, очі заясніли: астронома втішив Нескубин вигляд. Капітан лежав хоч ізмарнілий, змучений хворобою, але не подоланий нею. Погляд у нього не безвільний, не пасивний, як то буває у тяжкохворих, навпаки,— в ньому вже відчувалася внутрішня сила. Враження було таке, що Нескуба зараз устане й візьметься, як завжди, за роботу.

Секунду астроном мовчки дивився на недужого, немовби перевіряючи своє перше враження. Потім закивав головою і, потираючи руки, підійшов до ліжка.

— Навіть не медикові видно — одужуєте…

— Потроху… наче оклигую, — обізвався Нескуба. — Сідайте.

Відвідини астронома-дивака були йому приємні. Лойо Майо став Нескубиним спільником з того самого моменту, коли показав свій прилад, за допомогою якого можна демаскувати чорні дірки космосу. В певному розумінні вони були змовниками, і це їх зближувало. Та ще настрої дружин… Обидві боялися ризику зворотного космічного польоту і, здається, вже не мали сумніву, що їхні чоловіки «отямляться».