Нескуба ошелешено поглянув на психолога, знизав плечима, мовляв, не чекав од тебе такого, але нехай буде по-твоєму, і схилився над мікрофоном внутрішнього зв’язку. Насамперед запросив астрофізика Хоупмана, потім звернувся до Ідерського і, звичайно, до астрономів. Лойо Майо з’явився із своїм колегою — сухорлявим Олександром Осиповим, який увесь час насуплював брови. Сам Лойо Майо здавався спокійним, ледь не байдужим, але по тому, як затремтіли його пальці, коли він брав «чорну фотографію», Нескуба зрозумів, що той погамовує свої емоції. Але що його хвилює? Чи оте несподіване «відкриття», чи обговорення, на яке вони зібрались?

— Ну, що ж, товариші, хоча перед нами вічність, гаяти часу не будемо. — Капітан скупо усміхнувся і продовжував стриманим, рівним тоном: — Ви, певно, вже трохи чули про астрономічну сенсацію, отож виникла думка обміркувати її разом. Прошу вас, Лойо Майо, поінформувати товаришів докладніше.

Астроном обвів присутніх якимось дивним поглядом, наче побоюючись, чи зрозуміють його, чи, може, сприймуть як маячню. Тремтячими пальцями підняв угору фотокартку і сказав:

— Оце портрет нашого Всесвіту, останній портрет… Зовнішні розміри всієї нашої Метагалактики, — Лойо Майо іронічно скривився,— колишньої нашої Метагалактики — зараз становлять 10–33сантиметра. — Поклав картку на лискучий пластик пульта керування, передихнув. — Мусимо це усвідомити, прокладаючи дальший маршрут… Коли б я сам одержав такі наслідки, то подумав би, що збожеволів. Але ж ми спостерігали космос разом із Олександром Осиповим…

Усі присутні, навіть і Нескуба, слухали інформацію Лойо Майо як заворожені. Метагалактика — в елементарній часточці! Мільярди мільярдів зірок, планет… Незліченна енергія, емоції, думки, минуле і майбутнє — жива, бурхаюча матерія… Та як усе це може вміститися у мікроскопічному об’ємі?

Нескубина уява, зрештою, здоровий глузд противилися, не сприймали такого парадоксального припущення.

Коли Лойо Майо замовк, усі були такі приголомшені, що в перші хвилини ніхто не міг здобутися на слово. Потім заговорили водночас, і Нескубі довелося підвищити голос, закликаючи до порядку.

Біля комп’ютера умостився Хоупман, маленький такий, зіщулений дідок, і на екрані побігло мереживо формул, які неможливо було заперечити. Аналітичний розум астрофізика вражав тонкою логікою мислення. Формула Всесвіту розросталась, неначе якесь химерне дерево, і її символи-значки, такі нікчемні самі по собі, зібрані в систему, набували фантастичної сили. Вони стискували, спресовували Метагалактику в отой квант простору, який виражається величиною 10–33 сантиметра. Макрокосм у мікрокосмі, безкінечне в кінечному! Хоупман, вказуючи на екран комп’ютера, списаний формулами, нагадав, що такі космологічні ідеї були висунуті ще в двадцятому столітті, що дехто вважав це грою розуму на тему: «Що сталося б, якби було отак…»

— Тепер ми бачимо, що це не розумові конструкції, а сама реальність, — втомленим голосом закінчив астрофізик.

— Реальність… — тихо повторив Нескуба, розгублено поглядаючи на своїх товаришів. — А ото що — хіба не реальність? — вказав на зоряне скупчення у лівому верхньому кутку оглядового екрана. Голос його звучав трохи роздратовано. — Що ж то по-вашому?

Нараз стало тихо-тихо, погляди ковзнули по великому оглядовому екрану та й прикипіли до світних цяток. Хоупман знизав плечима:

— То, певне, інший Всесвіт розкривається перед нами. Космічний Гольфстрім виносить нас у новий простір.

— А що ви на це скажете, Ідерський?

Фізик трохи помовчав, збираючись з думками.

— Що ж, ці твердження не суперечать теорії і, як бачимо, підтверджуються дійсністю. Мусимо перебороти інерцію мислення… Світ незмірно складніший, аніж ми уявляли досі, як у розумінні структури, так і щодо фундаментальних законів…

Ідерський поворухнувся і… поплив у повітрі. У тій же самій позі — наче сидів на невидимому стільці.

— Обережно! — вигукнув капітан. — Тримайтесь за сидіння!

Та його застереження спізнилося: усі, окрім його самого та Осипова, який встиг учепитись за підлокітники, опинилися під білим пластиковим куполом. Безпорадно борсаючись, то збивалися докупи, то розліталися в різні боки. Один бурчав, той вигукував, інший — сміявся, — усі були в стані ейфорії, навіть Осипов перестав хмуритись. Невагомість! Тенета гравітації порвались. Невагомість — це ж порятунок! Невагомість — як це прекрасно!

Капітан, спостерігаючи своїх товаришів, що плавали, наче риби в акваріумі, відчув якусь млость у всьому тілі, легке запаморочення. Перед очима тремтів сизий серпанок. Нескуба силкувався зосередитись на цьому явищі, але безуспішно: кожної даної миті він забував, про що думав щойно. Пам’ять стиралася і, природно, самого цього процесу зафіксувати було неможливо. Нескуба не міг навіть помітити, як вони всі молоділи, як хвилина за хвилиною вкорочувались їхні вуса, бороди, а потім і зовсім зникли; як темнішало їхнє волосся, а Павзевеєва лисина бралася густою щетиною. Кожен відчув пружність у м’язах, бадьорість в усьому тілі. Увесь екіпаж помолодів — і жінки й чоловіки фізично стали такими, якими були десь на сьомому році польоту, коли потрапили в Космічний Гольфстрім. Ще один зигзаг Часу, і зигзаг, щасливий для наших мандрівників: до них вернулась молодість, здоров’я, бажання жити і працювати.