Про УКРЛІТ.ORG

Істина поруч

C. 24

Бережний Василь Павлович

Твори Бережного
Скачати текст твору: txt (389 КБ) pdf (305 КБ)

Calibri

-A A A+

Петро вилаявся в думці і вимкнув мотор.

Як вирватися з оцих цупких обіймів?

 

ХАРЧ СПОКОЮ

Першою опам’яталась Гілка. Петро бачив, як вона щось говорила своєму коханому. Рожевий переказав:

— Вона хоче принести нам харч. Каже, що Великий Розпорядник її не каратиме, бо вона нічого не завинила. Випусти її з свого житла.

Яворович відсунув шторку, і Гілка нечутно висковзнула з кабіни. Справді, червоне око затяглося плівкою, і дівчина спокійно пішла собі і незабаром зникла за кущами.

«Що ж робити? — думав Петро. — Невже отак і сидіти в кабіні?»

І враз він згадав про скафандр. Адже цей космічний костюм також захистить його від біологічних променів!

Одягся і одразу вибрався назовні, закривши в кабіні Рожевого.

Блимнуло червоне око — раз і вдруге, блимнуло й утретє… А Петрові нічого. Він стояв і дивився на цупку рослинність, що густо обплутала літак.

Око блимнуло ще яскравіше.

«Ех, не хочеться мені тебе блимнути! — подумав Яворович. — Може, ти таки зрозумієш…»

Стояв, прикидав у думці, як розчистити оці густі, чіпкі хащі. Пустити в дію мазер? Це дуже небезпечно, ризиковано. Адже маленька похибка, неточний рух, — і він власними руками знищить машину, спалить міст до своїх друзів, до своєї планети, до людей. А ліани так густо розрослися, що й не помітиш, як відчикрижиш шмат металу. А як ненароком спіткнешся? Полосне по всьому корпусу… Ні, ні, про мазер нічого й думати.

Петро вихопив з піхов мисливського ножа — блиснула голубувата сталь — не ніж, а справжній тесак! З лютим завзяттям почав рубати, кришити плетиво пружних, звивистих стовбурів. Сталь жадібно стинала живе мотуззя, темна сукроватиця текла на грунт.

Аж упрів Яворович, поки позбивав гадючі рослини з одного боку літака. Зайшов на другий — там, здалося, заросло ще густіше. Рубав і думав про дивовижні знання живої природи, про біогенні секрети, якими володіють Головаті. Щоб за бажанням викликати отакий інтенсивний ріст рослин! Та це ж… Коли б можна було на Землі…

Останній помах ножем — остання ліана зазміїлася біля Петрових ніг. Полегшено зітхнув. У скафандрі було душно, але зняти його не наважився, вважав, що навіть шолом відхилити небезпечно. Нічого, він потерпить, тепер уже недовго…

Підвів голову— що таке?! З того боку знову піднялися рослини! Так, так, доки він вирубував тут, — вони виростали там. Це було неймовірно. Петро обійшов апарат і почав мацати руками гнучкі жилаві рослини.

А хай йому чорт! Вони ростуть буквально на очах. Ну, скільки він порався з того боку — хвилин з десять? Не більше. А бач, як знову заросло!

Деякий час стояв розгублений, тільки дивився, як ці кляті рослини оповивали літака. А тоді кинувся рубати з таким лютим завзяттям, що тільки цурпалки летіли.

Але це була Сізіфова праця: ліани виростали вслід, і, здається, рубка сприяла росту. Втомлений, знесилений, Петро забрався до кабіни. Там уже сиділа Гілка і годувала свого коханого великими біластими плодами. Юнак жадібно кусав м’якіть, з якої аж капав сік. Тільки тепер Яворович відчув, як йому хочеться їсти. Гілка, ніби вгадавши його бажання, подала «яблуко».

— Вона каже: це харч спокою. — обізвався Рожевий. — Смачно, я ще такого не куштував.

Плоди і справді були смачні: м’якіть ніжна, сік солодкавий. Яворович їв і поглядав назовні. Проклятущі ліани ще дужче оповили апарат, прив’язали його сотнями міцних канатів. Петро вийняв мазера, покрутив у руках і поклав на коліна.

Рожевий якось обм’як, гострий блиск його очей погас.

— Ай справді, це харч спокою, — сонно проказав він. — Ніяких тривог, ніяких небезпек я не відчуваю, їх просто нема. От що може зробити кохана, кохана…

І в Петра розлився спокій на душі. Дивовижна байдужість пойняла його волю. Та й чого йому, справді, хвилюватися, навіщо себе шмагати? Ну, стартує він згодом, пізніш — хіба не однаково? Адже космічний їхній корабель все одно ще з місяць перебуватиме на орбіті супутника… Петро знав, що цими міркуваннями він тільки хоче виправдати свою лінь, свою бездіяльність, усвідомлював, що це ганебно для космонавта, але нічого вдіяти з собою не міг. Сидів, міркував про це, а щоб змінити становище — і пальцем не кивнув. Минали години, Яворович бачив, як ліани обплутали літака, бачив, але оком стороннього.

«Що це зі мною робиться? — думав сам собі. — Хіба ж так можна?»

Але не встав, не кинувся нищити клятих ліан.

Спокійно спостерігав, як Гілка взяла спочатку грізну трубку Рожевого, а потім і його мазера. Подумав, правда: «Нащо воно їй?» Але не відібрав. Хай бере, хіба вона де діне?

Коли стемніло, закохані зібралися йти.

— Я залишаюся з Гілкою, — сказав Рожевий, її правда: тут хоч нас двоє вціліє, а там — загинемо усі. Ми продовжимо рід. Лишайся і ти в нами, відкинь свої фантазії і живи, як усі.

— Фантазії? — гірко усміхнувся Петро. — Ні, брат, це не вигадки — Земля, народ… Вони існують реально, і я мушу прагнути до них.

— Облиш. Хіба не бачиш, як тут добре?

Бережний Василь. Істина поруч. - Радянський письменник, Київ, 1968.
 
 
вгору