Зійшли в глибокий вузький яр. По його схилах зяє багато чорних отворів. До одного з них завернула Гілка, і вони опинилися в напівтемній норі. Це було її житло. Щоб не стояти зігнувшись, Петро сів на долівку, встелену якимись шматками.

«І оце ти тут живеш і не тікаєш до нашого моря?» — спитав її коханий, і коли б Петро міг чути ці слова, то вловив би в інтонації біль, гіркоту, протест. Але він не міг чути їхньої розмови, інколи йому дещо перекладав Рожевий, переходячи на людський діапазон. — «Кожна гілка мусить бути біля свого дерева!» — патетично продовжував юнак.

Дівчина підвела його до виходу і вказала на білу кулю, що приліпилася над самісіньким урвищем. Це було зрозуміло й без слів. А Петро ще подумав: кулю цю, мабуть, видно з кожної нори, отже, Головатий, який там сидить, посилає команди-імпульси в усі отвори. Зручна позиція. З протилежного боку теж стовбичить Головатий, огорнутий білими пелюстками. Це, власне, підстанції мозку Великого Розпорядника…

Рожевий подивився на кулю і одвернувсь.

«Невже вони ніколи не сплять?» — спитав свою кохану.

«А хіба що?»— здивувалась вона.

«Як то що? Сьогодні ж одразу ми тікаємо звідси!»

«Куди?»

Це запитання спантеличило Рожевого. Він обернувся до Петра і переказав йому розмову.

— Вона питає куди. Я не знаю, що їй відповісти!

Петро усміхнувся:

— У нас теж буває — не знаєш що сказати жінці.

Гілка стояла, трохи схиливши голову набік і з’єднавши руки на поясі. В її постаті було щось іронічне.

«Я думаю навпаки: ти зостанешся тут… якщо хочеш, щоб ми були в парі».

— Вона думає навпаки! — вигукнув Рожевий до Петра.

Той розвів руками:

— У нас, на Землі, жінки теж часто думають навпаки…

«Хіба можемо ми, діти Риби, жити в оцій норі? — обернувся юнак до дівчини. — Пригадай наші простори, наші ліси й моря, наших ровесників і батьків!»

«Невдовзі настане страшне: Великий Розпорядник готується знищити увесь рід Риби. Підемо туди — і ми загинемо».

Юнак відступив на крок, немовби бажаючи краще роздивитися на неї.

«Він давно обірвав би наше буття, та не може. Від їхніх біохвиль нас захищає волосся і високі щити».

«Тут щось уже таке приготовано, що ні волосся, ні щити не допоможуть. Здійсниться воля Великого Розпорядника».

Вони відійшли в куток і притиснулись до стіни — щоб далі від входу, далі від білої кулі.

«Мій любий, — сумовито говорила Гілка, — ти усвідом і закарбуй собі в пам’яті те, що зараз почуєш. Досі увесь рід Синів Риби тільки ізолювали, тримали в оточенні — для якогось великого експерименту. І ось ця епоха минула, Сини Риби випили свій час, вичерпали його день за ніччю, хоч він плинув довжелезною рікою. Лишилися краплі, бо невблаганна мудрість Головатих — творців і руйначів — от-от закриє шлюзи. Завершився історичний цикл, і весь народ Країни Щитів мусить піти у небуття, розчинитися у Невідомості, вернутися туди, звідки вийшов. Коло замикається. Мусить здійснитися воля великого розуму Головатих, що є джерелом життя і небуття. Так-так, мій любий, гака їхня воля, такий непохитний закон. Великий Розпорядник вирішив знищити Країну Щитів. Уже завершено підготовку, вже зібрано могутню силу, і вона чекає лише імпульсу. Безліч Головатих виробили в собі здатність концентрувати своє випромінювання в потужний пучок. Тепер кожен з них може посилати на величезну відстань біохвилі такої сили, що проти них немає захисту. Загибель впаде на Синів Риби, де 6 вони не були. Усе живе поляже, навіть дерева… В тобі хвилями ходить напруга, мій любий, але ти мусиш скоритися, і, може, Велика Мудрість дасть нам дні і ночі, і ми вип’ємо їх разом з тобою, у парі. Це ж безглуздо гніватись на закони Невідомості, адже ми з тобою все одно не вічні».

«Ми не вічні, а рід наш вічний! — відповів юнак, а в усьому тілі його наче блискали блискавки і гриміли громи. — Ходімо до своїх — попередимо, підготуємось!..»

«Марні поривання, любий».

«У нас теж велика сила!»

«Все враховано, проаналізовано, виверено».

«Тікаймо!»

«Лишайся тут».

«В оцій норі?»

«Законам Невідомості треба підкорятись».

«Побачиш, я визволю тебе звідси, Гілко, визволю тебе від твого страху!»

Вона взялася рукою за його волосся, стиснувши тугий жмут. Петро не знав, що це засіб заспокоєння, і з цікавістю стежив за рухами дів чини. Зафіксувати цю сценку на кінострічку не зміг: в печері було напівтемно.

«Не заспокоюй мене, Гілко, бо хіба можна бути спокійним, коли піднято спис на батьків і братів, на минуле і майбутнє рідного роду! Я зараз же йду до нього…»

«До Великого Розпорядника? Я не пущу. Загинеш!»

Рожевий легко відштовхнув її і подався з печери. Яворович пішов за ним. А вслід поспішила і Гілка, схожа на бджолу в своїй золотистій одежі…

ЮПІТЕР ГНІВАЄТЬСЯ

Як не намагалася Гілка стримати свого коханого, не допустити безрозсудства, він сміливо наблизився до Головного Розпорядника. Під лівою пахвою темніла трубка. Все його єство аж бриніло від напруги, він був готовий навіть загинути аби тільки пожбурити оцій жорстокій голові свою правду.