І ось він став проти білої кулі на відстані польоту стріли — невеличкий, але красивий у своїй рішучості.

«Я хочу говорити з тобою, Великий Розпоряднику!»

«Те, що ти хочеш сказати, я вже знаю».

Рожевий міцніше притиснув трубку, ступив крок уперед.

«Виходить, правда, що ти замислив знищити Синів Риби і всю нашу Країну Щитів?!»

«Що ти розумієш у цьому, роботе? Коли б ти знав, скільки біологічних різновидів мені доводилось виводити з Небуття і повертати їх назад, то не виголошував би марних запитань».

«Хіба ж це…» — почав Рожевий, але думка його урвалася. Він побачив, що з-за білої кулі, наче з легкого туману, до нього простує… точнісінько і який самий юнак, як він. Така постать, така хода, навіть одяг не новий, тільки що свіжий, не поношений.

Побачивши двійника свого коханого, Гілка затулила очі долонями. Рожевий мимоволі позадкував.

Та це було лише першої миті. Гордий Син Риби опанував себе і зупинився.

«О Великий Розпоряднику! — підняв він руку. — Я визнаю, що ти наш творець, мені не потрібно доказів…»

А двійник підходив ближче — вже видно було, як здіймаються і опускаються його груди при диханні.

«…Але нищити своїх дітей — це жорстоко і безглуздо».

Точна копія Рожевого зупинилась перед ним і промовила його ж голосом:

«Вгамуйся. Найвища мудрість — підкорення ритмам злетів і падінь. Ходімо, Гілко…»

Не встиг цей другий доторкнутися рукою до Гілки, як у груди йому впилася хижа стріла. Він схитнувся і впав мертвий.

«О Великий Розпоряднику, а коли ви всі станете перед лицем Матері Невідомості…»

В тумані, що оповиває білу кулю Розпорядника, бовваніє постать. Ось вона рушає, наближається. У Гілки тремтять руки — ще один такий самий, як її коханий!

«Вгамуйся, — промовила постать знайомим, рідним голосом. — Це марне — опинатися несхитному Законові Оновлення».

«Виходить, тільки для нас цей закон?»— гукнув Рожевий до кулі.

Але відповів йому новий двійник:

«Все підкоряється цьому Законові. Мозок Головатих безперервно, краплина за краплиною, оновлюється. В цьому їхнє безсмертя. А замість нашого роду з’явиться інший…»

«І ти, підкінчик, говориш про «наш рід», — обурився Рожевий.— Чи ти його відчуваєш? Чи живеш ти його болями, його радощами?»

«Я такий же, як і ти».

«Ні, не такий! — заперечив Рожевий. — Ти не маєш того, що ми набули в процесі розвитку. Хоч і мислиш, але ти манекен. Ти не любиш і не можеш любити життя!»

«Зрозумій, що життя — це тільки прояв Невідомості. Такий закон: одна краплина поступається місцем іншій. Увесь наш рід—це крапля».

«Ні, не крапля, а велике море!»

«Хіба це не однаково для Матері Невідомості — крапля чи море? Все підкоряється ритмам оновлення, і ти даремно збурюєш своє єство. Ти вже дізнався багато, чого ж іще хочеш?»

«Чого я хочу? — гукнув Рожевий. — Хай кожен з нас, наче крапля, падає в Невідомість, оновлюючи рід, щоб він вічно жив і розквітав мудрістю. Ось чого я хочу!»

«Закон його змете. Ходімо, Гілко, ходімо, люба…»

Друга стріла з шумом вирвалася з трубки, і цей покотився додолу.

Але двійники ішли і йшли. Здавалося, безліч їх сиділо за білою мовчазною кулею і тільки ждало своєї черги. Кожен з них говорив Рожевому щось про вищу мудрість, про одвічні закони буття, і кожен закликав спокійно йти у Невідомість. Спочатку Рожевий відповідав їм, сперечався, але згодом замовк, бо побачив, що Великий Розпорядник глухий до емоцій і що цю суперечку вирішить боротьба.

Як тільки двійники наближалися до Гілки, він спрямовував на них свою чорну трубку, і кожен падав як підкошений. В Рожевого не було жалю до них, бо хіба ж вони народжені? Хіба в них було дитинство, юність? Чи ввібрали вони в себе звуки і пахощі рідних лісів? Музику моря? Вони таки справді — роботи, вони виконують чужу волю, і тому їх треба нищити, нищити…

Та коли в трубці не лишилося жодної стріли, а з туману з’явилася нова постать, Рожевий вигукнув:

«Ти гніваєшся, Великий Розпоряднику? Але в моїй свідомості немає страху перед тобою!»

«Коли б у мене були пелюстки емоцій, — відгукнулась голова, — то я б радів з тебе: адже ти — продукт діяльності нашого мозку, нашого життя — піднявся до самосвідомості. Ти знаєш, що знаєш. Це високий ступінь розвитку. На новому етапі наш творчий розум проявиться ще яскравіше».

«Творці… Боги… Я не вірю у ваше безсмертя! Трубка вже націлена, стріла завмерла перед польотом. Стережіться!»

Вхопивши Гілку за руку, він поспішив до свого нового друга — Петра Яворовича, який був зайшов до свого апарата.

Петро безуспішно намагався полагодити рацію. Слухав розповідь молодого розхвильованого венерійця і морщив чоло, болісно думаючи про своє. Гілка зіщулилась і заклякла.

«Як тільки стемніє — ми втечемо!» — виголосив Рожевий.

Петро поглядав на нього, а в голові пропливали якісь тривожні, хаотичні думки. Отак в земному небі линуть, гнані вітром, сірі хмари. Намагаєшся розгледіти їх, а вони міняють обриси просто на очах, і можеш побачити в них те, що підкаже тобі уява: материки, гірські хребти, велетенські бородаті голови з темними плямами очей… Так, процес оновлення панує в усьому Всесвіті. Все в русі, все в розвитку. Без цього не було б ні зірок, ні планет, ні грому, ні пахощів, не було 6 самого життя… То невже ж Природа — наче та дитина біля купи піску: то виліплює, то руйнує?.. А так, так, Невідомість, Природа не може не створювати і не руйнувати… Вона творить із захопленням, використовуючи всі свої можливості, і нищить без жалю. Отак будуть зметені і довговолосі, так, так… А замість них з’являться досконаліші біологічні конструкції. Такий одвічний закон оновлення. Створені мудрістю Головатих, довговолосі переступлять поріг Небуття, і для них самих буде однаково — жили вони чи ні, бо зітреться їхня пам’ять. Тільки в бездонній пам’яті Великого Розпорядника ляже маленька цяточка як спогад про експеримент. Ну, з цим усе ясно. Даремно Рожевий опинається… Так… То вони, а я… Великий Розпорядник ніяк не може розгадати таємниці моєї появи… Хіба? А може, не дуже хоче? Ну, певне ж… Немає нічого, що приховалося б від його мудрості. Адже він одразу розгадав знаки мого мислення… Він читає мою психіку, наче розкриту книгу. І невже в ній не залишив свого символу мій автор, мій загадковий конструктор?.. Хочеться спати, спати…