Про УКРЛІТ.ORG

Істина поруч

C. 12

Бережний Василь Павлович

Твори Бережного
Скачати текст твору: txt (389 КБ) pdf (305 КБ)

Calibri

-A A A+

Яворович усміхнувся: от що значить почуття та ще й на Венері! Але пропозиція Рожевого дуже зацікавила його. Намалював літака в хащах. Рожевий одразу ж погодився повести його туди. Петро показав, що в Захмарну Країну вони полетять на ракетоплані.

— Розумієш, друже. — злегка поляскав його по спині, — ця штука швидко донесе нас в Захмарну Країну! Та й там з апаратом буде легше…

Здається, він зрозумів. Сам накреслив на плитці ту місцевість, де впав літак, і Петро побачив, що на шляху до ракетоплана лежить двоє міст. Мовчки тицьнув пальцем. Тоді Рожевий стер міста, стер усе, що було накреслено і підвівся. В усій його постаті, сповитій жевріючими спіралями, була рішучість. Він почекав, доки збереться його Брат (Яворович складав скафандр), з тоді сторожко повів його з приміщення Через кілька хвилин вони вже йшли лісовою стежкою

Де й ділася Петрова втома! В темряві густої венерійської ночі він ступав навмання, але енергійно. Був упевнений, що до ранку вони доберуться до літака, і Рожевий допоможе підготувати його до старту… А побувавши в Захмарній Країні, Петро шугне до свого рідного «Астероїда»!

Стежина відділялася від чорної стіни дерев блідими світними шнурами. Петро бачив поперед себе рожеві спіралі венерійця, і в думці спливали картини їхньої німої містерії на березі моря. «А в кабіні ж — кіноапарат… — з жалем подумав Яворович. — Який фільм уже був би!».

 

ДОЛИНА ПРЕДКІВ

Цілу ніч Рожевий і Яворович ішли без перепочинку. Обходячи і селища, заглиблювалися в хащі, полохали сонних тварин, і тоді Петро милувався жовтогарячим світінням їхніх очей. Інколи золоті горошини креслили траєкторію в повітрі — то розбуджені птахи перелітали з дерева на дерево. Було задушливо, Петро спочатку розстебнув комір сорочки, а згодом і зовсім її скинув. Але втома не брала його, і він подумав, що Венера таки має менше тяжіння, бо на Землі він би такого марафону не витримав. Ноги, правда, поболювали, але ж пройдено, мабуть, сотню кілометрів!

По тому, що рожеве світіння одягу венерійця помітно поблідло, Петро здогадався, що починає світати. І справді, повітря поволі світліло, наче хтось фільтрував його, відділяючи темну густину. Тепер уже можна було розрізнити чорно-сині стовбури дерев, які виринали з жовтавої імли. Темрява ще чигала в гущавині, а там, де ліс рідший, ставало зовсім видно.

В гайку карликових дерев, що сягали Петрові до колін, венерієць зупинився. Петро втомлено стежив, що він робитиме. Рожевий, відхиляючи цупке гілля, дивився на корені дерев. Ось він обережно взяв якийсь плід, схожий на товстелезного опенька, тільки без голівки, і підніс його Петрові. Космонавт, не знаючи, що воно й до чого, поклав на долоню і почав роздивлятися. Тим часом венерієць знайшов ще одного такого «опенька» і показав Петрові, як зняти тоненьку плівочку, що вкриває м’якиш. Почистили. Венерієць почав потроху відкушувати і смакувати, як ото в нас смакують морозивом. Петро вкусив і собі і від задоволення аж прицмокнув. М’якіть цього «опенька» танула на язиці, а сік нагадував шампанське Здалося, маленькі бульбашки якогось газу вибухають у роті, і прохолода ллється в груди. Яворович відчував, як його покидає втома, як м’язи наливаються новою силою.

Другого «опенька» знайшов уже сам — вони туляться внизу стовбурів, і не розбереш, чи ростуть з грунту, чи на дереві. «От планета — справжня теплиця! Якби знаття як його садити, — подумав Петро, жадібно кусаючи, — може б, прийнялося на Землі…»

Хотів поласувати ще одним, але венерієць жестами показав, що більше, не радить. Тільки тепер Яворович відчув, що в нього трохи паморочиться голова, наче від легкого сп’яніння.

— Ну, гаразд, — обізвався до Рожевого, — соком почастував, тепер давай їсти!

Той ніби зрозумів жарт, бо як тільки вони вийшли з плантації карликових дерев, нарвав довгастих плодів, на смак не то банани, не то груші, їли на ходу, щоб надолужити прогаяний час.

В розпалі жовтавого безтінного дня вступили в гірську місцевість.

Стежка в’юнилася вгору, обминаючи кругле, як голови, каміння, вкрите густою сіткою рослинності. Взагалі, рослини на Венері надзвичайно активні — вони вкривають усе: і горби, і долини. Ото тільки не ростуть на прибережному піску, а то всюди буяють та ще й у кілька поверхів: одні вистелюють грунт, інші здіймаються над ними на 2–3 метри, ще інші — сягають у височінь. Планета й справді нагадує теплицю, в якій природа поставила гігантський експеримент по вирощуванню найрізноманітніших рослин.

На повороті Петро зупинився не так вражений, як здивований: через рідколісся він побачив роззявлені пащі гігантських рибин, а в них помітив постаті венерійців. Навіщо ж туди йти? Він і так увесь час відчуває себе втікачем, а тепер…

Хоч Петро стояв мовчки, проте Рожевий відразу відчув, що він не йде, і обернувся. Яворович вказав йому на селище. Венерієць підійшов, торкнувся його ніг і пішов уперед. Петрові нічого не лишалося, як іти слідом.

Стежка вивела їх у долину, до підніжжя високих скель. Тепер Яворович побачив, що «рибини» видовбані в скелях, чи, може, то природні печери, а тільки вхід оформлено в традиційному стилі. Здавалося, величезні «рибини» видираються з-під гір і ніяк не можуть вирватись. Якими засобами досягалось враження руху, космонавт не міг визначити, але це — перше враження, яке він відчув, кинувши погляд на широко роззявлені кам’яні пащі. «Рибини» пливуть, хоч і не зрушують з місця, пливуть, хоч на їхніх спинах — важенні гори. Подібного Яворовичу ще не доводилось бачити, і він у думці дивувався, що тут є такі будівничі.

Бережний Василь. Істина поруч. - Радянський письменник, Київ, 1968.
 
 
вгору