Про УКРЛІТ.ORG

Істина поруч

C. 13

Бережний Василь Павлович

Твори Бережного
Скачати текст твору: txt (389 КБ) pdf (305 КБ)

Calibri

-A A A+

Спробував полічити отвори: один, два, три, чотири… Далі не видно було в жовтій імлі, може, їх там хто зна й скільки. Велике містечко і — якесь дивне. Постаті венерійців у пащах застигли, наче прислухаються до чогось, ніхто й не зворухнеться.

Рожевий раптом зупинився, не дійшовши до скелі метрів п’ятдесят, почав жваво жестикулювати руками, потім обернувся і сів спиною до печер. Петро торкнувся його плеча, але він навіть не глянув на нього. Щось таємниче, побожне було в усій його постаті. Особливий настрій охопив і Яворовича, він мимоволі пройнявся урочистістю хвилиш: І жовтий оцей серпанок, і поза Рожевого, і непорушність отих, що в скелі,— все це наповнювало душу якоюсь невимовною тугою. І це була туга неземна, може, це навіть і не туга, а щось інше торкнулося гарячого серця інопланетної істоти.

Щоб звільнитися від цього почуття, Петро стряснув головою і рушив до ближчої печери.

В широченній пащі — тісний натовп венерійців, вони німо дивляться на нього, але жоден не обертається спиною. Що це має означати? Може, вони тепер вважають його своїм ворогом?

Яворович підступає ближче — не рухаються. Стоять плече в плече, тільки вузький прохід посередині залишили. І те, що по цьому проходу ніхто не рухається, що він зяє, як націлена в тебе чорна трубка, ще дужче підсилює гнітючість моменту.

Вийняв ліхтаря і, пересилюючи себе, підійшов до самісінького входу. Мурашки пробігли в нього по шкірі, коли побачив, що ясі ці венерійці — мертві. Підніс ліхтаря, бризнув сліпучим промінням в застиглі обличчя — вони тільки багряно сяйнули сухими очима. Петрові здалося, що на якусь мить мумії ожили, що вони зараз заворушаться і тоді станеться щось страшне. Але мертві стояли непорушно.

Яворович пішов у прохід, присвічуючи собі ліхтарем. Іти було моторошно, але він ішов і йшов, наче його магнітом тягло у темну глибінь. Поступово заспокоївся, навіть торкав муміфіковані постаті. Вони були твердими, як камінь, жодна мумія не розсипалась на порох. По обох боках проходу стояли на вічній варті воїни Країни Щитів. «Це і гігантський мавзолей, — думав Петро, ідучи в глиб печери, — і музей історії. Це ж їхні герої, що боронили свою землю, може, протягом багатьох століть…» І скільки він не йшов — перед ним усе зблискували багрянцем їхні сухі очі. Здається, цій печері й кінця не буде. Яворович вернувся і, вийшовши з цієї гігантської гробниці, полегшено зітхнув.

Упевнившись, що венерієць так само сидить, заглиблений у себе, космонавт обдивився ще кілька жител мертвих. І всюди бачив нескінченні лави мумій. їх тут не тисячі, а, мабуть, мільйони. Певне, всіх своїх предків поселили тут шанобливі венерійці Країни Щитів. Тепер Яворович здогадався, чого Рожевий, перед тим як розпочати велике діло, прийшов віддати шану своїм предкам. Про що він зараз думає, непорушно сидячи перед ними? Може, він вбирає в себе їхню відвагу і мужність? Чи, може, дає мовчазну присягу боротися проти напасників так, як боролися вони?

Нарешті венерієць підвівся і твердим кроком пішов до печери. Повернувся із сизою трубкою і жмутом стріл у руці, за плечима висів трикутний щит. Петрові кортіло спитати: в кого він узяв зброю — у брата? батька? діда? Але як спитаєш, коли в них тут немає звукової мови…

Там, де стежка повертає в хащі, Петро оглянувся на Долину предків, повиту жовтавою імлою. «Рибини», як і перше, виривалися із скель у широкий світ… Помітив і групу венерійців, що йшли внизу — мабуть, принесли ще когось із полеглих. «Цікаво, як вони муміфікують? — подумав Яворович. — При нагоді треба дізнатися».

Знову пробиралися хащами, пильно оглядаючи місцевість, щоб не потрапити в яке-небудь поселення. Мабуть, Рожевий був упевнений, що їх розшукують.

Побачивши дерева-антени, Петро стрепенувся: це ж той ліс, куди він упав і де його поранили завзяті сини Країни Щитів! Тепер трубчасті дерева оточували їх з усіх боків. Молодець Рожевий — привів! Але чому він так скрадається, як леопард? Навіщо він затис під пахвою свою смертоносну трубку? Петро вдивлявся у жовту імлу, сподіваючись побачити крило літака, і груди йому розпирало хвилювання. Думав про свій апарат, як про живу птицю, яка давно вже чекає на нього. Може, хоч тепер вдасться налагодити зв’язок з «Астероїдом»…

Нарешті крізь густий серпанок поміж темно-синіми трубами дерев забіліло крило його літака! Петрові нараз привиділось, що воно схитнулося. Та це, мабуть, від того, що він так швидко іде… Он воно біліє, наче сонячне вітрило!

 

СВІТЛО ПРОТИ СПИСІВ

Петро почув якийсь приглушений шум, але не встиг добре прислухатись, як щось шугнуло в повітрі і біля них угруз дебелий спис. Рожевий блискавично скочив за стовбур і під його прикриттям почав одстрілюватись із своєї трубки.

Яворович став за товсте дерево, вийняв із скафандра ліхтаря. У відповідь на стріли Рожевого летіли списи. Придивившись, Петро помітив Голомозих, що ховалися за деревами метрів за п’ятнадцять звідси. «Чого їм тут треба? — тривожно подумав Яворович. — Невже й вони дізналися про літак?» Перебіг до іншого дерева, ближче. Виглянув — так і є, цілий натовп порається біля апарата, а ці, що зі списами, очевидно, прикривають їх. Там і сям поміж деревами лежать убиті — і Голомозі і Волосаті, видно, бій зав’язався перед приходом Петра і Рожевого. От кляті, вирішили захопити літака!

Бережний Василь. Істина поруч. - Радянський письменник, Київ, 1968.
 
 
вгору