Поспіхом віддавши міліціонерові карбованця, Григорій Федорович підтюпцем побіг у бік Голосіївського лісу, та пронизливий сюрчок зупинив його, довелося вернутися і одержати квитанцію. Тоді вже не трухикав, а, розмахуючи руками, пішов розміреним кроком по тротуару вздовж огорожі Виставки. Та коли б він знав, що станеться невдовзі, то, певне, завернув би назад. Але він нічого такого не сподівався, ішов собі, поглядаючи то на похмуре небо, то на дуби, що там і сям бовваніли в сосняку. Перебирав у думці події останнього часу.
Якось навесні, прогулюючись отут, у Голосієві, вони з Мирославом попростували до озера і натрапили на величезний залізобетонний бункер, споруджений, мабуть, ще в сорок першому році в системі оборони Києва. Поміж соснами випинався його довжелезний горб, порослий травою. Пробравшись через напівзасипаний вхід, вони побачили просторе приміщення — хоч кіньми грай. Кращого місця для Детектора годі було й шукати. Відтоді й почалася історія Бункера з великої літери.
Скільки довелося попрацювати, виготовляючи ті злощасні Гравітаційні Точки! Не так-то просто було дістати сотні тонн металевого брухту… Але ж і Мирослав… Досі не розкрив свого методу холодного зварювання. Якась чортівня — такий мініатюрний апаратик, завбільшки із сірникову коробочку, а все оте залізяччя розпорошив і склеїв у дві кулі… Обіцяв пояснити. Я, каже, тобі залишу… Куди ж він подасться? А цей прилад… Якийсь новий вид енергії. В Інституті електрозварювання доктора дадуть!
А от пришвидшення Часу під впливом тих важезних куль… Спочатку вірилось, особливо, коли Мирослав доводив це красивими симетричними формулами, а зараз, перед експериментом, закрадається сумнів. Сконцентрована гравітація… скривлення простору… Але як усе це… Ну, та ось побачимо… Он уже і Бункер видніється.
Григорій Федорович побіг, наче його щось штовхнуло у спину, і вскочив до Бункера захеканий.
Під склепінням тьмаво світилася лампочка, значить, керівник уже тут. Але де він? Григорій Федорович роззирнувся — ні за письмовим столом, ні в роздягалці нема. Двері в переборці відхилені — значить, уже там, біля Детектора.
Квапливо згріб з голови берета і, осмикуючи піджак, поспішив туди. У примарному світлі бовваніли в дальніх кутках дві величезні кулі. Поміж ними і пультом чорним змієм звивався кабель високої напруги. Панель мерехтіла індикаторами, отже, Детектор працював, але в кріслі перед пультом нікого не було. Що сталося? Де Мирослав?
Почуття тривоги захолодило в грудях. Григорій Федорович став немов укопаний і безпорадно дивився на пульт. Раптом йому здалося, що на кріслі темніє якийсь згусток, ніби величезна тінь від постаті ученого. Затамувавши подих, обережно підійшов на кілька кроків ближче. Нічого нема. Мерехтлива тінь розтанула, та чи й була? Може, Мирослав, очікуючи на нього, вийшов на свіже повітря, походжає попід соснами…
Григорій Федорович обернувся і заспішив до виходу. Кілька хвилин марно покружляв навколо Бункера, вдивляючись у лісові тіні, потім знову зайшов усередину. Досадливо зітхнувши, сів за письмовий стіл, знічев’я окинув поглядом папери. О, зелена папка, учора її тут не було. Розгорнув і з подивом прочитав на титульній сторінці своє прізвище, під ним заголовок монографії: «Біосфера як визначальний фактор еволюції ноєсної матерії. Соціобіологічне дослідження». Ого! Надрукував, Коли ж він устиг?
Очі пожадливо побігли по рядках. Вступ. Загальні положення, але як викладено! Та тут світоглядні, філософські проблеми… Так, далі. Рани Живої Природи… Порушення екогенезу[1] на якійсь уявній планеті.
— Зачитався. Що там таке? — наче здалеку пролунав Нінин голос.
Ніяковіючи, вказав на титульну сторінку:
— Монографія…
— Твоя дисертація? — вихопилось у Ніни. — Нарешті… — Вона зиркнула на переборку. — Ну, як?
— Та праця грунтовна, матеріал багатий, бачиш, ось і карти, і таблиці… — Григорій Федорович гортав сторінки. — Але…
— А що це — «ноєсна матерія»? — перебила Ніна.
— Очевидно, мозок. По-грецькому ноос означає, здається, розум. Але… Хіба я можу скористатися…
Ніна кинула на нього спопеляючий погляд:
— Які ж бо ми цнотливі! Нам совісно… Та що ти собі думаєш? Адже й ти щось тут маракував? То подякуй за допомогу та й з богом, Парасю!
— Розумієш…
— Не будь дурнем! Набридло вже… — Ніна знову зиркнула на переборку. — Він там?
— Нема.
— А я думала, що ви вже скінчили експеримент. Нам запізнюватись незручно. Та ще тепер, коли в тебе, вважай, готова дисертація… Де ж це він запропастився?
— Він тут, очевидно, був. Детектор ввімкнений.
Пішли за переборку — Григорій Федорович ступав сягнистим кроком, за ним дружина — зовсім нечутно, наче кішка. Григорій Федорович зупинився біля пульта і, не обертаючись, сказав:
— Я, коли зайшов сюди… Розумієш, мені здалося, наче над кріслом хитнулася тінь, величезна тінь з його обрисом. Тут…
Він сів у крісло, але що казав далі, Ніна не розібрала, голос подаленів, долинав глухо, ніби крізь вату, а потім і зовсім пропав. Щось дивне діялось і з ким самим — постать ніби оповив сизий туман, ще мить — і над кріслом хитнулася широченна тінь, хитнулася і зникла.
Ніна не встигла навіть скрикнути, так і стояла з розкритим ротом і очима, повними страху. Щойно тут сидів чоловік, і ось його нема — зник, випарувався, крісло порожнє…
А що то біліє на підлозі?
Тремтячою рукою жінка підняла папірець і злякано позадкувала від пульта. Біля дверей у переборці обернулась — на панелі спокійно мигали зорі. Причапала до столу, де було більше світла, і знеможено опустилась на стілець. Поклала аркушик на дисертацію і миттю, одним поглядом увібрала слова, написані чітким почерком ученого:
«Г.Ф. Шкода, що Ви спізнились. Час не жде, я мушу транспортуватись на рідну планету, до сусідньої часово-просторової сітки координат. Бережіть свою прекрасну Землю! Вимкніть Детектор не раніше 21-години».
Ніна довго сиділа в заціпенінні, в глибокій прострації. «А може, він ще повернеться?» — стукало в скронях. Але тунель у Часі–Просторі не відкривався. Тоді вона взяла зелену папку і тихо вийшла з Бункера.
-------------—
Примітки:
[1] Екогенез — зміна особливостей організмів, пов’язана зі зміною середовища.