1
— А тепер буде атракціон, — сказала Ніна, коли чоловіки повставали із-за обіднього столу. На її прив’ялому обличчі з’явилась загадкова посмішка, і жінка аж помолоділа.
Григорій Федорович поморщився: дружина кожного разу щось утне. Вони з Мирославом хотіли пройтися в Голосіївський ліс, подихати свіжим повітрям. Там і порозмовляли б про співробітництво…
Ніна покликала кицьку, і та одразу притрухикала та й почала тертися об її черевички, високо піднімаючи чорного пухнастого хвоста.
— Наша Шуша ще не бачила живої миші! Уявляєте, Мирославе? Вона з квартири не виходила…
«Оце почне демонструвати, як Шуша перестрибує через ногу… — роздратовано подумав Григорій Федорович. — Теж мені атракціон…»
Стримуючись, щоб не зіпсувати собі настрою, поглянув у широке вікно. Дерева яскріли інеєм, на гілку сів здоровенний омелюх, посипався сніжний пилок, птах поводить голівкою, певне, видивляється, чи нема на лоджії калини. Надворі так гарно…
— Так от, я дістала для неї мишку!
Ніна принесла з ванни банку, закриту пластмасовою кришкою, в якій було прорізано кілька дірочок. Біле звірятко звелося на задні лапки, сковзаючи передніми по склу.
— Це мені в лабораторії дали. Правда, симпатична?
Гість узяв банку і почав пильно розглядати вухатеньку тваринку.
— Так, вона гарненька, — сказав, ставлячи банку на килим. — Природа не знає меж у своїй винахідливості.
Шуша кинулась до банки і, вигнувши дугою шию, почала жадібно принюхуватись.
— Бачите, бачите, інстинкт! — вигукнула Ніна. — Зараз я їх познайомлю.
— А мені шкода мишку, — заперечив Григорій Федорович. З вікна він перевів погляд на біленьке створіння з блискучими бусинками очиць.
— А що їй станеться? — на бляклому обличчі Мирослава з’явився подив. — Контакти між двома…
— Цей контакт закінчиться для миші дуже сумно. Шуша її з’їсть.
— Не повірю, — покрутив головою Мирослав. Легенькі, мов пір’я, кущики волосся на його тім’ї кумедно хитнулися.
— Б’юсь об заклад! На сто карбованців! — Григорій Федорович зиркнув на дружину і простяг руку. Мирослав, ніби знітившись, потиснув її. Ніна, весело розмахнувшись, перебила.
— Ану ж побачимо… — Присіла напочіпки, зняла кришку і поклала банку набік.
Усі затаїли подих. Мишка, витягуючи гостреньку мордочку і принюхуючись, посувалася вперед. Нарешті зовсім безтурботно вилізла на килим. Шуша насторожено стежила за нею, дивлячись згори вниз, потім граційно торкнула її лапою, понюхала і спокійно лягла. Миша неквапливо обійшла навколо неї, а тоді сховалася під Шушиним животом, тільки тоненький рожевий хвостик виднівся.
Ніна сплеснула руками:
— Оце так! Мабуть, наша кішка ненормальна!
Витягла мишку за хвоста, посадила Шуші на спину — та лише трішечки здригнулася, відчувши, як тоненькі лапки перебирають її пишну шерсть.
— Ну, що ж… — зітхнув Григорій Федорович. — Я програв… Дивно, чому не спрацював інстинкт…
Він уже шкодував, що так зопалу побився об заклад, все-таки сто карбованців — більше половини місячного заробітку. Ніна почервоніла з досади, потрібно їй було демонструвати цю капосну мишу! І тільки гість зберігав цілковитий спокій, зосереджено спостерігаючи звірят. Навіть уваги не звернув на перемови і шамотіння подружжя. Підвів голову лише тоді, коли Григорій Федорович простяг руку з грошима:
— Прошу, ось ваш виграш.
— Та що ви? Облиште, — рішуче відмовився Мирослав. — Погляньте, які це чудові витвори природи! Які досконалі живі системи інформації! Взагалі, як подумати, Природа — не лише неперевершений конструктор, а й геніальна художниця…
Ніна відітхнула, запросила його сісти в крісло біля журнального столика, сама розташувалася навпроти, кинувши промовистий погляд на чоловіка, що тупцявся біля вікна. Після конфузу з «атракціоном» годилося трохи погомоніти, а там і до діла перейти. Цього Мирослава вона запросила на обід неспроста, і зараз їй закортіло конче дізнатися про нього більше. Що воно за один, що так спокійно, без вагання відмовився од виграшу? Це, звичайно, благородно, але… дивак. Григорій каже, що він оригінальний учений, а як на неї, то звичайнісінький невдаха. Не доктор, не професор, навіть не кандидат. Якийсь там науковий працівник, молодший, чи що. А він не такий уже й молодий. Голова облисіла, щоки запали, а вуха… які в нього великі вуха! І ніс якийсь кумедний, наче без перегородки, з однією ніздрею. Миршавий і кволий чоловічок — може, тому, що й ночами сидить в Інституті. Де вже там йому одружуватись… Але все-таки був би добрим сім’янином: не п’є, не курить, видно, дуже лагідний. Ось вони перехилили по шкалику, а він і не пригубив. Зате страх як любить фрукти,— надкусить яблуко, подивиться на соковиту м’якіть і аж очі йому засяють: «Чудо! Це справжнісіньке чудо!» Трохи накульгує — то нічого. Потрапив у якусь аварію… Може, його одружити?
Ніна спробувала жартома заговорити про це, та Мирослав наче й не почув. Його тішить, як умивається Шуша, старанно витираючи лапою свою чорно-біло-руду мордочку. Миші не з’їла, а витирається, чотирилапа дура… Ну, що ж, коли женихання його не цікавить, то й не треба. Головне, щоб допоміг, виручив Григорія…