— Найцінніше зараз на Землі — це жива природа, — каже Мирослав. Слово «природа» вимовляє з якоюсь особливою інтонацією, начебто з великої літери.— Ви є член Товариства захисту природи?
— Ні, ще не вступив…
— Пора, а то й у вас… уже на часі…
Ніяково осміхнувся і так і не доказав, що ж «на часі». Стулив долоні між колінами і почав ритмічно похитуватися в кріслі.
Розмова про захист природи та збереження життєвого середовища не дуже цікавила Ніну, бо природа ще ого скільки ресурсів має, але з чемності притакувала.
— Якщо говорити ширше і глибше, то жива речовина у Всесвіті — явище феноменальне, — провадив далі Мирослав, похитуючись і поглядаючи на свої стулені долоні.— Маса Всесвіту, як прикинули астрономи, приблизно дорівнює 1052 тонн. А скільки біомаси?
— Певне, що мізерна частка, — сказав Григорій Федорович, дивлячись на засніжені дерева під вікном. Омелюх уже зник. — На Землі це тонюсінька плівочка, а на інших планетах Сонячної системи немає й грама.
— То хіба ж не треба леліяти кожну живу клітину? — аж вигукнув Мирослав. Помітивши здивований погляд господарки, докинув: — Ідеться, звичайно, не про патогенні утворення.
— Тоді й я згодна, — кивнула Ніна. — Леліяти! Та все це загальні міркування…
— Так, але вони мають принципове значення. Адже майбутнє починається сьогодні, уже почалося. Технічна цивілізація поглинає живу природу. Треба, щоб усе людство усвідомило цю загрозу. Руйнувати житло, в якому живеш, це, знаєте…
На змарнілому обличчі вченого з’явилася болісна гримаса, ніби він пригадав щось дуже тяжке для себе. Трохи помовчавши, гість продовжував розвивати ту ж таки тему захисту живої природи, хоч Ніна увесь час намагалася заговорити про діло. Було згадано винищення лісів, наступ хижих пустель, забруднення нафтою світового океану, отруєння атмосфери атомними вибухами, Ніна й собі почала перейматися тривогою, яка наснажувала Мирославів голос. Учений застерігає, прозирає в майбутнє!
— Це ж ясно як день: тільки за нормальної еволюції біосфери може розвиватись найвищий вид живої матерії — людський мозок… У космосі є цивілізації, які в технічному розвитку далеко перегнали Землю. Але цей однобокий розвиток безплідний, це шлях до виродження людської популяції.
— Слушно сказано, — підтримав Григорій Федорович. — Над нами тяжить проклята дилема: або людина, або природа. А треба, щоб і людина, і природа.
— Саме так! Гармонія — ось домінанта стосунків Людини з Природою…
— Якби гармонія була між людьми, — Ніна скоса зиркнула на чоловіка, і той одвернувся до вікна, — а то одне одному так і підставляють ногу!
— Я такого не бачив, — розвів руками гість.
— Чи ви з неба впали?!
— А що, помітно? — учений осклабився. — Але я не падав… Це ж небезпечно.
— То чого ж ви таке кажете? — напосідалася Ніна. — Правда, ви тут недавнечко, а ось поживете — побачите…
Захопивши лідерство в розмові, Ніна швидко повернула її від теоретизування до того діла, заради якого, власне, і був улаштований обід. Григорій Федорович мусить стати доктором, і чому б Мирославові, раз він такий прихильник гармонійних стосунків, чому б не допомогти в роботі над темою? Звичайно, не за спасибі, це само собою…
Учений навдивовижу легко погодився на співробітництво, проте категорично відмовився від якої б то не було винагороди.
— Охоче попрацюємо над вашою екологічною темою, у мене є деякі розробки. Але і я потребую допомоги. Я хочу… як би це точніше назвати. Хочу сконструювати Детектор Часу. Потрібні будуть дуже тяжкі деталі, а я, самі бачите, фізично кволий… І якщо Григорій Федорович допоможе…
— О, мій Григорій дужий! — Ніна сміхотливо кивнула на чоловіка. — Бачите, яка в нього шия? Хоч обіддя гни.
— Детектор Часу… — замислено сказав Григорій Федорович. — Цікаво, цікаво. Я, коли зможу…
— Як на мене, — докинула Ніна, — час — це те, чого завжди бракує.
— Я це відчуваю також, — хитнув головою вчений, — і з кожним роком усе гостріше. То чому ж нам не опанувати цю фізичну реальність, скажімо, для переміщення в Просторі? Теоретично я вже довів, що Час є джерелом енергії… Тепер справа за експериментом…
— А що? — запалився Григорій Федорович і скаламбурив: — Настав уже час дослідити Час!
— Так, настав, особливо для мене… — трохи сумовито промовив учений, — це просто необхідність… Пора опанувати цей океан.
Ніна помітила, як на коротку мить в його темних очах майнуло зеленкувате сяйво. Наче вибухнув осколок Часу.
2
Цього похмурого літнього дня Григорій Федорович мав нагоду ще раз упевнитись, що сумнозвісний «закон бутерброда» таки діє, отой самий, згідно якого бутерброд падає на долівку тільки маслом. Він затримався на своїх заняттях і тепер дуже поспішав, але, як навмисне, тролейбус, в якому він їхав з Хрещатика, двічі застрявав; потім на зупинці «Золотий колос» він перебіг трасу в недозволеному місці, саме там, де розтринькував свій час міліціонер… А в Бункері ж на нього чекав педантично пунктуальний Мирослав. Сьогодні у них дуже важливий, може, навіть вирішальний момент: випробування Детектора Часу. Години через дві має під’їхати Ніна — домовились піти в гості до того зарозумілого доцента. Хоча вона по дорозі заскакуватиме до гастрономів, часу все одно лишається в обріз. От якби при ньому був портативний Детектор… Та це справа майбутнього, на сьогодні вони зробили величезну махину вагою понад двісті тонн.