Він підняв Дем’янка, заглянув у лінзи-очі, далі обережно поставив на місце.

Чорнобривий розповів:

— То з України… їхали ми машиною до Одеси, коли дивлюсь — на баштані стовбичить оце чуперадло…

Аж пересмикнуло Дем’янка від того слова, образився наш електронний хлопчик. То правда, що, побачи-вши машину, він застиг у позі опудала, бо ніде було сховатися. Але обзивати його чуперадлом…

— Добре хтось постарався, — сказав бородатий, знову оглядаючи Дем’янка.

— Як живий, правда? Він тут нагадуватиме нам український степ, ласкаве сонце…

— Ех, сонечко… — зітхнув бородатий. — А все-таки я й Антарктиду люблю!

“Ага, значить, Антарктида… — подумав Дем’янко. — Далеченько мене завезли — аж на шостий конти-нент! Звідси все лежить на північ, навіть Південна Америка. Ех, якби оце й Андрійко тут був…”

— Та й я за Антарктидою вже скучив, — усміхнувся чорнобривий. — Півроку з вами не бачився! Ну, як ви тут?

Бородатий розповів про нові дослідження крижаного щита Антарктиди, проведені нашими науково-дослідними станціями. Коли Дем’янко почув, що кригу просвердлили більш як на чотири кілометри, то мало не скрикнув. Отака грубизна її?! Оце континент… Люті хуги, страшенні морози… Мертвий край? Ні, життя й тут є. На прибережних смугах, де немає снігу, ростуть лишайники, мох. А для мільйонів птахів цей суворий край — рідна, люба домівка. І айсберги тут народжуються — льодовики спливають до моря, від них відколюються крижані гори та й пливуть собі в океан.

Ох і цікаво! А чи знає отой задавака Рукань, що в Антарктиді є діючий вулкан? Оце б спитати його — хай би почервонів як рак. Але Непитайлівка ду-у-же далеко… Дем’янко стоїть собі в кімнаті зимівників, слухає розмову двох друзів і все запам’ятовує — колись Андрійкові розповість.

— Ну, от що, соловейку, ти з дороги відпочинь, а я піду почергую, — сказав бородатий. — Та не проспи. Даю тобі дві години.

“Вистачить йому й години, — подумав Дем’янко, — про це я вже подбаю сам. Щоб не обзивав чуперад-лом…”

Чорнобривий тільки ліг, одразу й заснув: далека дорога зморить хоч кого. А Дем’янко не зводив своїх скляних очей із стрілок будильника.

Як тільки минула година, він і гукнув:

— Пора, соловейку!

Чорнобривий схопився, мов ошпарений, протер очі, подивився на годинника, буркнув щось під ніс та й знову ліг. Через якусь хвилинку заснув. А Дем’янко як гаркне:

— Пора, соловейку!

Чорнобривий так і підскочив. Стурбовано заходив по кімнаті, але більше не лягав. Умився, змастив об-личчя якимось жиром (щоб не поморозити щоки), тепло одягнувся та й вийшов, щільно причинивши за собою двері.

Згодом, після робочого дня, а точніше після робочої вахти, бо тут о цій порі ще була полярна ніч, за ве-черею чорнобривий сказав до бородатого:

— Дивина… Тільки я заснув, коли наче ти мене гукаєш… Виразно чув твій голос: “Пора, соловейку!”

— Еге, коли б ти не нагодився та не витягнув, я, певне, замерз би у тій тріщиш… — хрипів бородатий. — Мабуть, свіжа. Ще вчора я там проходив і нічого, а це ступнув — і провалився.

— А як твоє коліно?

— Та пусте, перев’язали. Я не дуже забився, а от мороз, мабуть, доконав би мене. Спасибі, соловейку, що порятував!

Під кінець вечері бородатий перейшов на шепіт — он як захрип. Чорнобривий поклав товариша в по-стіль, напоїв гарячим чаєм, укутав.

— А знаєш, що мене зігріє? — прошепотів бородатий. — Пісня! Заспівай, друже.

І той заспівав — голосно, на повні груди:

Не щебечи, соловейку,
Під вікном близенько,
Не щебечи, малюсенький,
На зорі раненько…

Тепер Дем’янко здогадався, чому чорнобривого товариш називав соловейком. Чорнобривий співав, як соловейко. Пісня ширяла, наче птиця, і здавалось, що вона перелетить і крижані поля, і бурхливі океани…

Дем’янко радів, що хоч і випадково, але став у пригоді полярникам, зробив добре діло.

НА САННОМУ ПОЇЗДІ ЧЕРЕЗ СНІГИ

Ох і нелегко було Дем’янкові, отак заклякнувши, стояти довгий час. Полярники провадили спостережен-ня, працювали, відпочивали, читали, писали, дивилися в клубі фільми, а він стояв собі на столику. Хлопчикові дуже кортіло в широкий світ, але тут на тисячі кілометрів залягли сніги, дарма що літо… Антарктида! Куди податися?

“Оце попався, — сердито думав Дем’янко, — такий непривітний край. І чого сюди прибули люди? Нащо їм знати, які тут морози, з якою швидкістю і в який бік студять вітри? Або крижана шапка — для чого її вивча-ти? Адже самі кажуть, що Антарктида — це велетенський холодильник планети. Холодильник, а в нього заліз-ли… Ех, краще було б перебувати десь недалеко біля Непитайлівки…”

Одного разу Дем’янко хотів був уже признатися чорнобривому полярникові, що він зовсім не лялька і не хоче нею бути, що його мрія — стати справжньою людиною. Але згадав оте образливе слово “чуперадло” й передумав. Вирішив не відкриватися, почекати слушного моменту.

І ось Дем’янко почув, що полярники лаштують санний поїзд. Трактор-тягач, потужністю в тисячу кінсь-ких сил, причепить кілька великих саней та й попрямує до бази, яка знаходиться на березі океану. Там уже че-кають вантажі, доставлені з далекої Радянської Вітчизни. Корабель привіз для полярників харчі, одяг, паливо, книги, кінофільми, газети, устаткування. Санний поїзд має усе те перевезти сюди.