І затулка, вистругана з сосни, і шворка, що коливалася вільною струною при дереві, були надто незвичайними: страхали птаха. Але будинок йому потрібен — тому відбувалося пурхання поблизу. Одночасно ж птах з його м’ясцем був до краю потрібен зголоднілому підліткові і той терпеливо ждав на помилку і необережність жертви.

Вони довго витерплювали взаємне перехитрювання. Зрештою, не витримав Мирон Данилович: пішов додому лагодити ловецький пристрій.

Андрійко здогадується, що тут — зброя на пернатих.

— Пастка буде?

— Ніби; затулка до шпаківниці.

— Біля школи — багато.

— Де, на старих кленах?

— Там! І я — з вами.

Дарія Олександрівна їх попереджує:

— Обережно вибирайтеся на дерево, бо недовго і впасти.

Птахолови потягли причандалля до шкільної садиби. Новий паркан, що відгороджував від вулиці та з обох боків, розібрано; тільки ямки від стовпів чорніють. А скривлений цегляний мур давнього часу, з затилля, зостався: весь на валу, біля канави, напівзасипаної і закритої мертвими бур’янами. Вподовж нього стояли обламані липи і клени,— видавалися розкиданими, хоч посаджені були в алею. Старіші велетні так струхлявіли, що раз буря на світанку повергла: від того зосталося щерблення в мурі; декотрі ж були спиляні попереду, ніж самі впадуть. Навіть пеньки викорчувано; і ями рудіють глиною, збираючи дощову воду.

Шпаківниці здебільшого — на кленах. Але не біля кожної літають птахи. Відзначивши одну, вже вибрану крилатими мешканцями, батько і син починають наступ. Спочатку сперечаються за право лізти на дерево.

— Ти слабенький, — сказав батько, — а там треба міцно цвях забити, і молоток важкий.

— Я зумію! — настоює син.

— Е, ні: ти стій тут і придержуй драбину, щоб не посковзнулась, поки я лізтиму до гілок.

Шпаки повтікали, вгледівши непрошеного гостя.

Він, як справився, зліз додолу і відніс драбину за липу. Шворку потягнув крізь проламину в мурі, за яким принишк, покликавши туди сина. Довго ждали; страшенно довго.

А птахи виказували байдужість до ознак облоги, передусім — до нової частини їхнього домику, оздобленої шворкою, що напиналася до землі. Байдужість була удавана і кінчалася на певній межі вчинків. Вільно кружили птахи і пурхали навкруг; навіть пострибували на покрівлі. Але всередину не думали вертатися, ніби зроду там не жили і мешкати не хотять, хоч якась сила весь час тримала їх поблизу входу в дощану хатку. Мирон Данилович тримав шворку натягнутою: щоб, смикнувши її, в одну мить закрити дверці. Птахи перегулювалися на гілках біля помешкання, обернутого в погибель.

Тим часом хлопець розглядав дерева: всі ніби незримо дихають, звернуті до тепла, і купаються в світлі. Зовсім повесніло, хоч якоюсь невідступною тінню стоїть похмурість,від зими.

Перші птахи, що недавно прилетіли, обережні!

Однак найсміливіший, спокусившися і перемігши вагання, скочив до хатки і зник всередині.

Мирон Данилович враз смикнув шворку: «Єсть! Єсть!» — повторив, радіючи. Взяв торбинку і поліз брати зловленого. Коли птах повинен був перескочити з будиночка в торбу, тоді вдарив відчайно під її край і, вискочивши, щез — тільки повітря фуркнуло.

— Отакої! — з досадою промовив Мирон Данилович, кинувши торбу на землю.

Невесело верталися батько і син: здобичі жодної, тільки день згаяли.

— Шпаки проворніші, ніж ми, — пояснив батько невдачу. — От, зробимо пастку: один ховрах зловиться, на тиждень їсти.

— Водою виллєм, — пропонує син.

— Можна водою.

— Тоді нащо пастка?

— Пригодиться. Бо води багато треба. Спробуємо водою, і пасткою.

Господиня і донька зустрічали сумні, як і самі птахолови.

На черзі — пастка. Мирон Данилович пиляв дошку, а син тримав з краю; слабі робітники часто приставали. Надвечір збудувалася подобизна приладдя з фізики, для вивчання в трудовій школі.

На одному кінці дошки прорізано невеличкий круг. Біля другого кінця сполучено, з допомогою хитрого «заскоку», дві планки: одна зверху — щільно при дошці, і одна знизу при ній. Верхня планка своїм ширшим кінцем прикриває, як затулка, прорізаний круг; а її вужчий кінець ходячи на вісі, пристроюється до «заскоку». Коли ширший кінець планки піднімається над прорізом, куди повинен устромити голову ховрах, — тоді її вужчий кінець, діючи через куткуватий крючок пристрою на «заскік», звільняє з пружмниого зводу нижню планку: під дошкою. Та планка, схожа на реєчку, ніби ударник гвинтівки, швидко б’є в напрямі до прорізу. Низ дошки гладенько виструганий і там планка легко сунеться крізь дужки, зроблені з дроту. Кінець її, який б’є до прорізу, має в собі нагострений цвях: протинати горло ховрахові. До дошки прибито пакольці, призначені міцно тримати знаряддя при землі.

Як докінчили його, Мирон Данилович поставів на стіл, для огляду і перевірки, чи справний механізм? Дав синові щітку: нею, зробленою з рогожки, мати колись хату білила; щітка зсохлася, намочена в розведеній крейді.

— Бери щітку, — звелів батько, — і знизу веди її край через проріз: так, якби це сунувся ховрах.