Про УКРЛІТ.ORG

Жовтий князь

(1958—1961) C. 100

Барка Василь Костянтинович

Твори Барки
Скачати текст твору: txt (887 КБ) pdf (585 КБ)

Calibri

-A A A+

— Маму я зразу впізнаю.

Заходили зелені сутінки і бралися чорнотою від високої ночі з чистими зірками. Хлопець був певен, що навіть і поночі, серед найлюдяніших натовпів міста і в його завулках, він при першому ж погляді зауважить маму.

— Чого тобі спішити, — говорить господар, — як досі мати не вернулась, видно, кудись від’їхала далі; на роботу стала, щоб копійку здобути. Потім і вернеться.

— Поїду! — повторює хлопець. — Чи дасте картоплі на дорогу?

— Бери, скільки вміститься в торбині, і хліба спечемо: ти ж заробив. А тільки не раджу їхати в біду. Як же пускати тебе самого, коли такі пропадають скрізь? Ось підожди трохи, по жнивах з тобою поїду. Ні, тобі одному не можна.

— Авжеж, не можна, — ствердила тітка, — і думку викинь! Більше ждав, ще трохи потерпи: до кінця жнив недалеко. Не пущу.

Довечеряли мовчки. Потім скоро ж почали збиратися спати. Господарі були уважні до хлопця. Але смуток наповнював йому серце і, коли погасили світло, прорвався тихим плачем серед темряви. Хлопець підождав, поки господарі, втомлені після цілоденної праці, міцно заснуть. Тоді по-мишачому беззвучно взяв торбинку, з якою ходив на жнива: в ній були сірники, ложка, ніж і трохи хліба. Додав картоплі з мішечка, що в кутку, біля печі поставлений. Прочинив двері так обережно! — без скрипу. Нечутною тінню виступив надвір і навшпиньках подався до воріт, пригинаючись під вікнами.

На вулиці завагався: а що, як мати ввечері прийшла? — могло ж так бути. Дожидатиметься якраз тоді, коли він пішов шукати. В двір заходить — ні, двері замкнуті! Тихо в пустощі, що була рідною оселею. Зорі, крізь безмісячну ніч, мерехтять спокійно, з значеннями таємниці, над близькими могилками.

Він присів біля порога, обпершись об двері: тільки на хвилинку. Але так непомітно напливає дрімота, привіяна свіжістю ночі, а потім — сон: на збореного жнивами.

Все розгорається одне тужливе почування, як окрема сила і як спонука собі самому, неоднакова з денною волею, хоч близька; все ввижається, діє, мов тчеться в просторі, і не може погаснути. Заходячи з різних сторін, привертає уяву до всього, в чому існує якась схожість і знаність, тільки ж ніби замкнута і незбагненна. Душа і сама повинна там бути присутньою. Мучиться, прагнучи, довго терпить і, зрештою, сприймає звідти, мов поблиск, болючість, що ранить, що проноситься близько і несподівано. Коли терпіння від кривди вже незносиме — таке, мов би когось, хто не сподівався, враз потоптано: дужо і різко, серед невидності, як в обведеному блідому-блідому крузі,— по безколірній одежі на плечах. Жах і жаль зростають до безмірності, до зойку з приглушених, мов зв’язаних грудей, до лементу в несвітському зусиллі одного дихання, бо видно, як привидною з’явою хтось рідний заточується серед могильних хрестиків і не може вийти, — хлопець в останньому розпачі пробує гукнути, що сюди, до нього треба йти! І не може здобути крику з свого рота, хоч вся душа зметнулася в порив. Хлопець прокинувся.

Глянув навкруги в темряві і спершу не міг зрозуміти, де він. Пригадавши все, стурбувався: проспав багато часу, і невідомо чи встигне до станції пройти непомітно і поїхати «зайцем», — якщо скоро досвіт. Бо зорі перемістилися в небі далеко. Ще треба гроші взяти на квиток. Відімкнув хату і знайшов сховані серед ганчір’я в підпіччі карбованці: від лісного заробітку.

Із села виходив, обминаючи сусідів, іншими вулицями, бо могли з вікон побачити, — виходив, крадучися, як звірець нічний. Замирав від шелесту в пустках. Задихався і пітнів; чув, як серце стукало в ребра і віддавало в скронях. Нерви напружені, аж тремтять.

Ніч, в останні години свої, як стояла чорними стінами, то ними мало і зрушилась; і скоро він, задиханий, стишив крок. Порівнявся з садибою пічника і став: заглянути чи ні? — взнати треба, чи круг над закопаною коштовністю цілий, чи хтось, дізнавши, розрив грунт і забрав її.

Сторожко ступає хлопець навколо хати і наближається до самого заповідного місця; бачить при мерехтливому зоряному світлі і торкає пальцями: не зрушене воно! Вкрилося рівними і густими стеблинками трави, недалеко від якої скрізь стали хижі зарості, що затопили низький обвід колишніх грядок.

Втікач перебирав рослини, шукаючи улюбленого зілля; отмов бавлячися, зірвав кілька схожих листочків — ростер пальцями краєць одного з них: тоді враз озвався пахощ м’яти, тонкий і добрий, милий, як хустка матері.

А вже починало трішки світліти, такою гарною синістю, як цей запах м’ятний. Пронісся легенький вітрець на відході ночі, ніби подаючи знак, що — пора в дорогу.

Уява ж сироти затримується, при сутінках передсвітанкових розкриває собі сховок, як видиво: тут, під зеленню і грунтом — святиня, про огненну силу якої страшно помислити. І стояти тут треба з пошаною! — як в церкві.

Тихенько відступив від таємничого місця і пішов з оселі. Коли віддалявся від околиці, зовсім посвітлішало в крайнебі; стало видніти навкруг: з тією ще не повною яснотою, яка віщує про вихід сонця.

Поспішив хлопець нерівною дорогою, вкритою довгими смугами рослин, на яких, з листкових країв, звисали роси — білі і прозорі. Засвічувалися з них іскри. Коли оглянувся на садибу пічника, — там, над скарбним місцем, підводилося полум’я з такою великою і променистою сполукою ясминної просвітлості, пурпуру, крові, сліпучого горіння, ніби там могутності ненашого життя стали і підносять коштовність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі.

Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок.

 

1958-1961

 
 
вгору