Батько, нагледівши гніздо, накрив його, — вмить пташки сполошилися., почали пурхати, верещати, битись під напоною. А рука мисливця простромлюється при соломі до підрешітка, ловить їх і одного по одному опускає в торбу, відкривану так, щоб тільки вкинути здобич і зразу затягти отвір. Борсаються впіймані: їх п’ятеро.

Перенесли драбину на другий бік хати і там зловили чотирьох; решта, налякана, випурхнула на всі сторони. Батько шкодує:

— Їх тепер і пшоном не вернеш.

Настав час, коли вечірній сутінок швидко западає в нічний, і край огненного місяця виткнувся над чорно-сизими пустками.

В хаті каганчик тріпотів пелюстинкою смутного світла: слабого, як метелик, що доживає останні хвилини. При ньому підвелися з полу мати і доня, ждучи новини — про влови.

— Зваримо панський суп: з горобцями,— сказав господар.

Оленка підійшла до торби, що в ній кидалися пташки:

— Жаль…

— Що ж робити? Жаль — не жаль, а їсти треба, — сказала мати.

Вона патрала горобців, відрізавши голівки: тоді від одного погляду на кров Оленка примліла, заплющила очі і відійшла до свого місця на полу; здавалося, півпритомна.

Брат спробував розважити, кажучи потихеньку:

— Їсти можна, бо вони зерном живуть, їх м’ясо без погані.

Але мовчить сестричка, як камінна.

Того вечора в хаті парувала юшка з пташатиною.

Мати, за звичкою, приохочує їдців:

— Смачні горобці! Хто б міг подумати?

— Смачні, та дрібні дуже, — пожалівся батько.

Оленка, хоч як жахалась різанини, зовсім забула про неї, взявши ложку, і спивала кип’яч пожадливо, а кісточки обсмоктувала і переламувала, щоб вибрати з середини.

— Я ж казах, що непоганії — нагадує Андрій; але вона відмовчується.

Повечерявши, старші докладно обговорювали: як спожити зерно з колосків, картоплю і буряки; а діти слухали, мов прив’язані.

— Зерно ми розіб’ємо в ступі, де ти її дів? — спитала мати.

— На горищі; вранці внесу. Я думав, наскочать сільрадівці — жили тягтимуть знов: давай хліб! Ось у мене ступа біля печі, значить є й зерно.

— Вже не прийдуть — пізно; та й самі хиляться.

— Хиляться тутешні, а прислані їдять на повну губу, о! — то такі московці, що мертвого з домовини вивернуть і з рота видеруть зернину: на заготівлю. Хм і наша потріскана ступа очі мозолить,

— Страшні вони! — зітхнула жінка.

— Таких підібрано під одну шерсть.

— Що ж? Хай жиріють; їм колись і наш голод огнем на печінки стане.

— Якби скоштувати чистого хліба; хоч кусник на зуби..

— З’їмо за раз, а далі як? Зерна ж мало, тільки в рот покласти. А з домішкою ростиння на тиждень вистачить. Спечу маторженики, — вирішила дружина.

Ще не світ і не зоря, прокинулись! — безсонні, бо голод будить.

Господиня пішла з рукавцем по городах — назбирати бросток з дерев, де почало бубнявіти та братися зеленкавістю. Пальці чорніли і ставали клейкі. Довелося брати бростки разом з галузками, вламуючи їх. Нарвала трохи лопуцьків, що недавно витягнулися з землі. Вернувшися, зразу взяла залишок лузги, схований під постіллю, і надібрала половину: для печива. Пожаліла, що нема висівок. Обчистила від гнилля бурячки і картоплю, з зольністю додала їх до лузги.

Господар, поставивши ступу в сінях, крушив зерно, що — з мишачих сховків і бабусиного кошвха. Коли впорався, пішов на розшуки. Хоч одворотна пустка з покійницькою ямою, а мусив туди брести  по старий мишій. Обчухрував його колосків’я, стемніле і прив’яле за зиму, але з поживною снагою. Боязко оглядався на землянку: звідти вже не йшов дим і не чути було нічого; німо, як біля могили. Швидко назбирав мишію в шаньку, мов для коней. Прихопив також трохи бадилля, що вирізалося з чорної глибини на світло денне.

В сінях перетовк мишій.

Що було їстівне, все господиня змішала докупи і виліпила маторженики, на вигляд — ніби плесковаті котлетини, але темніші. Пеклися вони довго; стали аж зеленкуваті якісь, коли, зрештою, їх вийнято з печі.

Кожному господиня спершу наділила по половині. Смак був тяжкий і прикрий. Розжовані кусники всилу втягалися в стравохід. Але всі їдці розминали їх довго на зубах, протягаючи їдження і запиваючи юшкою. Все одно: недобре на душі; нудить. Тільки виголоджені шлунки приймали корм, який колов то в одному місці, то в другому і їдкою вагою тиснув під грудьми.

Піч скоро вихолонула в вогкій хаті.

Мирон Данилович попрямував через околицю навпростець, бо ніде — ні тинів, ні огорож. Проти села, в степу, хмари стояли стіною, над могилами і над яругами, звідки гайвороння піднімалося, як дим від пожежі, і різко викрякувало.

В одному дворищі, де збереглися тільки найбільші дерева, та й то з покаліченими гілками, стовбичила величезна акація. При ній прилагодився підліток, обтріпаний і висохлий: коло самого коріння, в старому бур’яні. Держав нижній кінець шворки, прив’язаний вгорі до затулки на шпаківниці.

Жвавий птах перескакував навкруг — по надрубаних гілках; передчуття і ляклива обережність віднаджували від входу в хатку.