— Козиряють партійці, а мабуть, страшно ступати в ліс по одному.

— Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема роботи, і стрічає сам завідувач — Зінченко. Розказую про біду: в нас діти голодні. Він послухав і радить: помогти можна тільки одним — підгодувати корову, коли схудла, як драбина, і перестала доїтись. Дасть вона молоко, тоді голоду кінець. І сказав: «От що, скосіть отут сіно, між «лініями», і одвезіть собі. Прийдете в неділю, коли підводи вільні. За один день упораєтеся. Скинете копицю з одного краю і копицю з другого, біля самого коровника. Як спитають, можна показати: он сіно. А скільки його, ніхто не знатиме. Для курортних корів корму припасено більше, ніж треба…» От, Зінченко партійний, а жалів дітей. Інші ж куди там! Кожного розірвуть, якщо з інструкції на партзборах прочитано.

— Розірвуть і без інструкції,— відмовив Мирон Данилович.— А цей з якої сім’ї?

— Казав, земля, де насаджено «лінії», належала його батькові, хоч був з другого повіту. Якось проїжджав і прикупив наділ — думав хазяйнувати. Не судилось! Прийшли червоні в дев’ятсот двадцятому і сходку скликали: голосують, щоб багатших забрати геть,— хто за це? Уже тоді наш Лук’ян, та ви знаєте його…

— Лук’ян — той, що «за»?

— Він самий! Перший підняв «за» аж дві руки і з того дня однаково голосує. Декотрі зовсім не підводили долоню, як Зінченків батько. Жив тоді в хаті хазяїна, що втік на Донбас. Відходячи, той казав: бери все і господарюй, нічого мені за це не треба. Піду, бо більшовики вб’ють. Ну, і не підняв руки старий Зінченко. Через тиждень приїхали червоні: «Де такий? А де такий? Це не наші!» Був наказ — повбивати підряд.

Коли брали людей, то діти за них чіплялися. В одного діти були німі, ніяк говорити не могли, і так чіплялися, що страшно глядіти, а їх прикладами били — поламали їм руки. Всіх, і дітей теж, зібрали на площу: там розривними кулями повбивали, скрізь мозок розлітався. Лежали довго. Мухи їх обліплювали і сморід стояв тяжкий. Згуртувалися старі жінки, що вже їм смерть не страшна; сиві всі і вбрані в чорному, з ціпочками: як на похоронах — і то сама біднота сільська. Пішли до начальства: сперечатись проти пекла їхнього. Нехай дозволять прибрати мертвих — поховати в одній ямі. Вистанув комісар, в червоній будьоновці, як сатанинець, і закричав: «Не сміть! То — вороги! Єсть наказ від Леніна з ворогами розправляться, щоб духу нашого боялись». Так і прогнав старих. Зінченко — син одного з тих, що на площі вбито. Коли забирали,— дома не був. Потім переселився в другий повіт; жив там і записався в партію.

— Це ж і видно,— доводить Мирон Данилович.— Знайдеться добрий, так не з їхнього куща виріс.

— Може, з їхнього є хто,— не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловік; поміг оклигати і оборонив. Ми з одним чоловіком скосили сіно, чотирнадцять копиць перевезли і поділили. То був мені рятунок, а їм на курорті сіно тільки заважало ходити і ніхто не косив його; все пропадало. Знаєте, що пізніше було? Викликають Зінченка в міліцію і питають: «За гроші продав сіно, чи як?» — «Ні, я звелів прокосити сіно тільки на «лініях», щоб вигідніше було курортникам ходити; там курять і кидають недопалки в траву, то від огню могли зайнятися сосни». Відпущено Зінченка; він тоді одразу до мене: так і так, «ви, коли в міліцію покличуть, кажіть те саме!» Справді, через три дні мене викликають: «Що ти заплатив за сіно?» — «Не платив нічого; завідувач наказав скосити тільки на «лініях», щоб краще курортникам ходити,— я в байраках не косив». Добре, що нарадив Зінченко, як казати.

— Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя.

— Це — скрізь, і Зінченка відсунуто. Пішов я раз до нього і перестрінув на дорозі двох мисливців з Києва: один чорнявенький, аж прикипілий біля очей, а другий — з лисиною і веселими зіничками. Розпитуються, де полювання добре. А я кожного птаха знаю, в якому місці водиться: голуб лісний, чи крижень, чи перепел. Розказав їм і хочу до завідувача піти; «До Зінченка? Ми хотіли його побачити, приїхавши,— нема!.. Переведено в другий район, бо партсекретар підкопався і вижив». Говоримо далі; я розпитую: хто вони самі? — і взнаю: чорнявий друкує книжки, а старший — хімік, з лабораторії. Зайшла мова про село,— що тут робиться і як грабують; чорнявець то ще дужче темніє, то блідніє, і наприкінці вчистив: «Товаришу, монгол з московської ночі вилазить — рвати груди». Хімік тільки одно докинув: «Іду вулицею і чую крик — то міліціонер, ступаючи серед натовпу, виголошує: слуги бісівські постановили Україну душити в рік розп’яття, тридцять третій, бережіться, люди, бережіться! — так виголошує, мов на службі. Всі перехожі слухають; великий натовп зібрався: тихо йдуть і слухають, як пророка в старовину».

— Це саме мати в церкві чула.

— А на того пророка, що в френчі, налетіли виконавці — миттю потягли в установу. Скоро чутка пройшла: міліціонера розстріляно.

Постояли бесідники біля урвища з берестками, глянули на ворона, що високо линув, і попрощалися. Мирон Данилович, вертавши додому, пригадав назву цього місця: Зміїв яр. Певно, звідти лютий вилізав хапати тварини домашні або і людей. Було зображення в школі,— тоді батьки з черги вкошкували учнів, бо дисципліна вкрай розхиталася через комсомольські вибрики проти вчителів; зображення було в багатьох кольорах: з драговиння і хвощуватих нетрів ящур повз до дрібних тваринок, роззявляючи пащу. Вже червонів зубними гостряками, бо котрусь істоту роздер. Приуявлюється той вигляд, супроти зусилля волі — прогнати його; ні! — мов нарізано з заліза; і кольори мінить на чорність, як попередня примара. Зневажити треба і обійтися самому. Деякий час думки вільні, а потім збоку в обширі свідомості, ніби підкинутий мимовільною пружністю, при цікавості душі до власного стану і забезпеченості, виник вигляд! — крізь духовну просторність проступив. Мирон Данилович, напружуючи думку до судоми в шийних м’язах, проганяє привиддя і звертається до навкружності: дерев, грунту, погоди, що несподівано погіршала, бо з півночі хмари темними купами… і знов обвівся обрис: знов! — от, закляття! — з розпуки, мов скрикнула вся душа до когось невидного поблизу: та відійди геть, нечиста кров! — геть відійди!.. Мирон Данилович відвернувся від марища і пішов, куди очі ведуть.