— Як, чому? Я ж не тут робив, а в містечку: коні підковував і гарби справляв. Навіщо ж тутешні повістки і мені, і жінці прислано? Вона не працює, бо хвора.

— Одкручуєшся! — в’їдливо протягнув другий голос.

— У колгосп не хочеш,— закидає перший з гарячою злістю,— плати ж по всіх повістках! Озвалася жінка:

— I пеню до повістки дочеплено…

Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя:

— Я вже пенею обріс, як сірко шерстю.

За вікном погрози підносяться:

— Не хочеш платити, значить — ворог!

— А де взяти? — відбивається коваль.— Мені п’ятий місяць у кузні зарплату не видають, а кузня ж державна…

— Не наше діло; плати! Коваль розповідає:

— Хтось хвартук ремінний украв, як нарочито, а гроші правлять з мене, і начислено за старий учетверо більше, як йому ціна новому. Теж вимагають: плати зразу! А я нічого не маю. Що робити?

— Так тобі й треба, раз ти ворог! Щоб було заплачено, чусш? А то просвіжишся, знаєш, де… Сільрадівці відгупотіли до воріт. Кайданець вернувся з жінкою в хату.

— Обчищено, як липи на лико: гладенькі ми і круглі! Снігом притрусять, щоб не виприснули з руки.

— Притрусять! — стверджує Стадничук.— Притрусять аж на тундрі: там липи м’якнуть, як локшина. Треба з клунками перебігати на Кавказ, чи що, бо кінець приходить Чули? — розорено в Вороницях підряд і до цурки — всіх. Один був, що не могли вчепити, так сусід поміг. Довго ходила комісія по двору, рила, прути стромляла — нема хліба! А член комісії, сусід, горбатий, злий, як відьмак,— на обшу куваного, мабуть, без причини, тільки від чорного серця, — взяв дома жіночий рукав із зерном, пішов і підсунув тому дядькові під стіжок сіна. От, комісія допитує:

«Є в тебе хліб?»

«Самі ж бачите, нема: хоч би й десять літ ми шукали — не знайдем».

«Так кажеш, нема?»

«Нема».

«Підпишись отут!»

Дядько підписався; тоді горбань сказав комісії:

«Він свідчився, що нема, а може, під стіжком є?»

Ідуть до стіжка: сорок чоловік зібралось і перекидають стіжок. Він тяжкенький був. Возилися довго, аж ось, як нап’ялись — перекинули: дивляться, лежить рукав із зерном.

«А! — кричать вони.— Ти он який! Підписався, що нема зерна, а воно є. Владу обдурив, проти свого ж підпису: ти злочинець».

Все в нього забрала комісія, впрах розорила; і всім так зроблять.

— Або, перебіжить пошесть? — питала Кайдашева жінка.

— Перебіжить, а нас не буде! — відказав тесляр.— Страшну справу проти нас коять. Є в мене знайомий старичок, ну, як знайомий? Стругав йому полиці під книги: там читання зібрано на цілий вік. Я з полицями старався — зробив міцно і взяв недорого. Бувало, підходить і розмовляє: сам він математик, з академії; от, питає він:

«Ну, побачили, чому лихо?»

«Приходить! — кажу.— Бачу, що приходить, а чому, не знаю».

«Бо постановлено: ми шкірами своїми, як великими карбованцями, заплатим».

«Чому ж — ми?»

«Ми крайні, з кого дерти. Цінності церков перепродані будуть. З’являться хитруни до півмертвого і покажуть сухарик, промовляючи: віддай з грудей хрестик — сухарик дістанеш! І віддасть, аби пожувати щось, поки сконає».

Суперечить господиня:

— Вам старичок говорив, і він міг помилитися. Числа знає, як ви сказали; а ці речі — інакші.

— Буде чи не буде,— заговорював Кайданець,— побачимо, а вже столичник жити не дає.

— Це на місяці намальовано: один одного вилами підкинув,— пояснює Мирон Данилович.

Господиня відмовила:

— Намальовано, а не віриться, щоб так — з нами…

— А як же роблять? — загарячився Стадничук.— Наслано забісованих, і вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворі Касяненка: там діти грудні, а ці прилізли, риються в колисках… дітей викидають просто додолу і дошукуються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають. Ви собі мріть із немовлятами! Так це — що, скажіть? Всі ж головні начальники обшуків і грабунків, хто? — саранча з столиці. Он, набігли гурмою до Григоруна, мого сусіда — в нього з жінкою життя розладилось, і вона поїхала, покинувши дітей. Холодно в хаті і голодно. А зайшли з обшуком — останнє забрали, в хаті і в дворищі. Молоко стояло в горщику, на дні: для малих; так нарочито перекинули на припічку і розлили. Мовчав Григорун, з горя — сам не при собі. Прикипів до місця і дивиться на всі очі, худий, як тичка. Дивиться, а ніби не бачить нічого. Діти плачуть, та дарма! Дитячі сльози — ніщо для здирників. Один з них, губою одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його пробирати від погляду Григоруна і став, дражнений, сіпатися. Крикнув на чоловіка: «Самошедчий!» — а сам закручується і поспіша з хати. Чує на собі погляд і озирається, і таки падає через поріг. Мабуть би, розбився дуже, так бригадні підхопили. В сінях тріснувся лобом об переставлену драбину і вибіг злий, як вовк. Думаєте, втишився потім? Подобрішав? Куди там! — мітлою виміта дитячий харч і розоря хатні кутки. Все лама. Їх таких повно: на погибель нашу. Кажу вам, збирайтесь, поки не пізно, на Кавказ: там і заробітки більші, і не так уповноважені душать.