У грудях велетня могильна тиша муки, —
машини сірим пилом узялись,
і на опущені міцні залізні руки
лягають спогади, — що діялось колись.
На них зависла тиша, натягається, ось лопне наче,
ось-ось, ось-ось, рухнуться, загудуть…
Готові стати на перший клич до праці,
стоять і ждуть, стоять…
Коли ж до них прийдуть?
…Веселий шум, веселий спів робочий;
І сотні їх — ним зрощених дітей…
Ні, то лиш хуґа по даху лопоче
і вибиває злісно шкляночки з очей.
В конторі кинутій при каганці нарада:
із міста двоє (загнані з степів) і двоє заводських;
їх тіні на стіні невгаданим парадом
тривожно слухають і хиляться на них.
У суперечці здушеній точився частягучий, —
дзвонили в телефон і кидали слова,
і обіцяли їм.
З полегкістю (просушувать онучі)
кидали в пічку дошки та дрова.
Сказали з міста:
“Завтра, ждіть”. —
Радіють, ждучи.
На сільській далекій церкві
ниють, давляться сичі, —
а по буртах пси обдерті
роздираються вночі.
По заметах вітер ходить,
ходить, свище та шумить,
у заводі спів заводить,
з флюґерами гомонить!
А в заводі:
“Хто там ходить?!!
Хто там ходить? Одійди!..”
Мла з кутків, як чорний злодій,
визирає без мети.
Вартовий їсть млу очима…
“Що судилось на роду?..”
Чорний вітер стука в браму
і танцює на льоду.
Десь полуплена хатина
загубилася в снігах.
Мабуть, любая дівчина
тане в думах і сльозах.
У вікні контори тьмяно
блима світло, — там не сплять.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Обіцяли завтра рано
з міста конницю прислать.
Що то? —
Ген навислі хмари
підлизались язиком…
Запалив хтось скирти й вшкварив
по пустелі батогом.
Десь на сполох хтось несміло
то задзвонить, то урве…
В ляк вітряк розставив крила…
Став наливсь багрянцем вщерть.
Вітер з льоду сніг змітає
і над буртами гуде…
“Хто то в ніч німу безкраю
жах розґнузданий веде?”
У заперту браму вдаривсь
скоком навісним загін.
Віддало гучним ударом
від понурих чоринх стін.
Вчотирьох в міцній засаді…
(Хто там скче, скільки їх!) —
Віддає луна браваду,
множить ропачі на сміх.
Налили село тачанки,
кулеметові вогні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Із-за стін безперестанку
опір стелиться на сніг.
Біжать слова дротами в інтервалах:
“…Завод…
Махно…” —
І увірвали на півслові дріт.
Дарма завод тривогу в трубку палить, —
даремно там десь хтось нервує і кипить.
А час біжить. Тримають хлопці натиск.
(Та скільки справді їх за мурами сидить?)
Видніє від пожеж і врешті мурне захист.
І хто прийде на ґвалт?..
І дінешся куди?
Нема снаги і мочі…
Ні набоїв, ні людей…
Обсмалили крила в ночі
і не дінешся ніде.
А кінець відстать не хоче
і невблаганний іде.
Хтось свердлить і стука в мозок:
…Крах всьому… Руїна… Дим…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хто прийде, поки не пізно?
О, прийди, прийди!
Несила більш. Забилися в контору.
І залила кіннота з ревом двір.
Росте відчай і зло. Та тут не виб’ють скоро, —
останній — то до смерти вже опір.
А на селі затихли з переляку,
не голосять ні дзвони, ні сичі.
Кінець іде із червоно-чорним знаком
і синім реготом впивається, йдучи.
“Сівким кільцем обходять, облягають…” —
І лайка в бога сиплеться, як шріт.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А з складів товпищем чували розтягають,
і комнезамівців вішають сільських біля воріт.
ІІІ
Із міста вилетів і покурів на північ
в ночі стривожений на ґвалт “істреботряд”, —
туди, де розпоров хтось груди чорно-сині
і де сніги в заграві майорять.
“Дайош бензол, солому під контору!..” —
А з вікон постріли одчайні і міткі, —
і знявся злий вогонь, та дим їдкий по двору.
В диму лящать іржання й матюки.
І кинувся один з тривогою до міста: —
“Тримайтесь, хлопці, скоро ми прийдем…”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
По витих шибках розсипалось намисто.
Й здається ніч, як вічність — не стоїть й не йде.
“Е-ей, подався!..
Рраз!!.” — і впав за тином:
чкурнув щосили… кров, але дарма.
Коли б якось… там вірний кінь… Та швидше б, не
настигнуть.
Туди — немає,
тьма.
Прокричали півні вдруге, —
крик уплівся в ґвалт доби.
В ночі лопнули підпруги,
як знялася на диби.
В вікна кинулося двоє:
“Ех, була чи не була…”