УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. БАГРЯНИЙ ІВАН Цукроварня Товаришам присвячую. Вона сьогодні дим пуска безбожно в небо синє… За вісовою — бурти… бурти… скирти… далина… Розлито спів широкий, золотий, осінній… Сьогодні осінь упилась червоного вина. За буртами підводи з сел, — стодзвонно руча хмара… Заставлено возами всеньку путь. Крізь вісову — на брутто, тару…                                                 Тпру!..                                                       На брутто лізе тара… І сонце б’є копитами… з натуги дні сопуть. І день крізь день…                               Пролізли й хмари сірі, пускають тоскну млу тягучу на поля… А цукроварня день і ніч гутарить так весільно, — так радісно здрігається під велетнем земля. Здалеку видно з рижих перелогів, і чути, як завод з собою дні зове. Мов корабель підняв високу щоглу д’горі, з червоним стягом до майбутнього пливе. В заводі музика, але не з струн гитари… Понад балянсами колишеться плякат… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І навіть підліток в захваті стежить соковари, — та з батьком рядить вакум-апарат. В а м, підлітки, заморені й бадьорі, що в ритми праці рано вклали дні, — і на спецодягу бруднім нашили ясні зорі, — вам, трудженим, з минулого мій спів. І Гей, були дні, — та були ж дні, та більше не будуть. Снилось ніби людям у тяжкому сні, — не скоро забудуть. Плакали вітри та бори гули, а гудки мовчали… І ішли сини… і батьки ішли, десь шляху шукали. По шляхах стовпи… на стовпах слова: імена забуті. Скільки без стовпів, без жалю і слів лягло на розпутті? Йдемо в нову путь, топим дні в піснях, в серці сонце грає, — а гудки гудуть і сміються в днях у новому краї. Оцей завод і став кругом заводу, і по тім березі розметане село, і верби тихі ці, що ронять лист у воду,                     і телеґраф… — немовби так,                                             але не так було. Стояло все лякливе і тривожне… Забули люди, як колись гудок гудів, — лише вночі по етажах порожніх навшпиньки вітер сторожко ходив, — та телеґраф зудив… зудив…                                     А там десь, в Упаркомі наради за нарадами вели… В заводі пильно в нервній перевтомі два комсомольці склади берегли. А з степу шквиря синя та колюча (а з степу звістки дивні і страшні) — з розгону об димар розб’ється, шкваркне злюча заграє на шибках в розбитому вікні. Тоне тінь над городом, — скорбна ніч не спить. Телеґраф тривогами з безвісти шумить. Гей, за перевалами із тривожних сел чорний та скривавлений вилетів орел. Впав на тихі заводі, всюди сіє жах… . . . . . . . . . . . . . . . . . . Не один у жалобі, — не одна в сльозах. Не орел… — З бандитами чорний крук Махно… Вибито копитами радощі давно. Тоне тінь над городом… Скорбна ніч не спить… Телеґраф тривогами в розпачі шумить. Виїздили із Укому вдвох. Положили на тривогу сміх… Вітер втомлений валяє з ніг. Ніч спустила вії довгі в сніг. Не барімося, Сенька, нумо… Раз!.. Поклади папери геть під спід… Трохи ще лиш… Ну тепер гаразд… Обережно, — ну чого так зблід? Підтягнув тугу попругу вдруге. Карабінку в передок… Набої. “Ех, ма!” — лиш в хрестах хоругвить хуґа… По шосе за вітром скаче двоє. Попереду ліс чорніє, ліс чорніє ігуде… Нічка в косах змову криє, — ліс заґнузданий веде. Над багаттям силуети… коні сідлані хропуть… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . По буграх і по заметах вибирають люди путь. Ге-ех, коню, коню, кріпче                                     бий! Чом, Іване, зажурився                                     так? — Ану, лишень, карабін                                     набий, — та не так же ти, ну от                                     чудак! Положили на тривогу                                     сміх. Скаче кінь, — мете під ноги                                           сніг. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Цок — тінь…                         Цок — тінь… Товариш сторожкий кінь та японський карабін. Цок — тінь…                         Цок — тінь… Засікаються підкови, проважа в простори млин… Ніч в степу така здорова… Цок — тінь…                         Цок — тінь. ІІ Свічею згаслою встромивсь у груди ночі німий завод засмаглим димарем… Невидний гість по чердаках лопоче і хоче з велетня стягнути чорний шлем. Повз склади тінь… — повз склади варта ходить, — лупає млу очами вартовий. Відкіль і хто? — відкіль, чи з заходу, чи з сходу? А слідом пес кудлатий та старий. У грудях велетня могильна тиша муки, — машини сірим пилом узялись, і на опущені міцні залізні руки лягають спогади, — що діялось колись. На них зависла тиша, натягається, ось лопне наче, ось-ось, ось-ось, рухнуться, загудуть… Готові стати на перший клич до праці, стоять і ждуть, стоять…                               Коли ж до них прийдуть? …Веселий шум, веселий спів робочий; І сотні їх — ним зрощених дітей… Ні, то лиш хуґа по даху лопоче і вибиває злісно шкляночки з очей. В конторі кинутій при каганці нарада: із міста двоє (загнані з степів) і двоє заводських; їх тіні на стіні невгаданим парадом тривожно слухають і хиляться на них. У суперечці здушеній точився частягучий, — дзвонили в телефон і кидали слова, і обіцяли їм.             З полегкістю (просушувать онучі) кидали в пічку дошки та дрова. Сказали з міста:                   “Завтра, ждіть”. —                                     Радіють, ждучи.   На сільській далекій церкві ниють, давляться сичі, — а по буртах пси обдерті роздираються вночі. По заметах вітер ходить, ходить, свище та шумить, у заводі спів заводить, з флюґерами гомонить! А в заводі: “Хто там ходить?!! Хто там ходить? Одійди!..” Мла з кутків, як чорний злодій, визирає без мети. Вартовий їсть млу очима… “Що судилось на роду?..” Чорний вітер стука в браму і танцює на льоду. Десь полуплена хатина загубилася в снігах. Мабуть, любая дівчина тане в думах і сльозах. У вікні контори тьмяно блима світло, — там не сплять. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Обіцяли завтра рано з міста конницю прислать. Що то? — Ген навислі хмари підлизались язиком… Запалив хтось скирти й вшкварив по пустелі батогом. Десь на сполох хтось несміло то задзвонить, то урве… В ляк вітряк розставив крила… Став наливсь багрянцем вщерть. Вітер з льоду сніг змітає і над буртами гуде… “Хто то в ніч німу безкраю жах розґнузданий веде?” У заперту браму вдаривсь скоком навісним загін. Віддало гучним ударом від понурих чоринх стін. Вчотирьох в міцній засаді… (Хто там скче, скільки їх!) — Віддає луна браваду, множить ропачі на сміх. Налили село тачанки, кулеметові вогні. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Із-за стін безперестанку опір стелиться на сніг. Біжать слова дротами в інтервалах: “…Завод…               Махно…” — І увірвали на півслові дріт. Дарма завод тривогу в трубку палить, — даремно там десь хтось нервує і кипить. А час біжить. Тримають хлопці натиск. (Та скільки справді їх за мурами сидить?) Видніє від пожеж і врешті мурне захист. І хто прийде на ґвалт?..                                     І дінешся куди? Нема снаги і мочі… Ні набоїв, ні людей… Обсмалили крила в ночі і не дінешся ніде. А кінець відстать не хоче і невблаганний іде. Хтось свердлить і стука в мозок: …Крах всьому… Руїна… Дим… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Хто прийде, поки не пізно? О, прийди, прийди! Несила більш. Забилися в контору. І залила кіннота з ревом двір. Росте відчай і зло. Та тут не виб’ють скоро, — останній — то до смерти вже опір. А на селі затихли з переляку, не голосять ні дзвони, ні сичі. Кінець іде із червоно-чорним знаком і синім реготом впивається, йдучи. “Сівким кільцем обходять, облягають…” — І лайка в бога сиплеться, як шріт. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . А з складів товпищем чували розтягають, і комнезамівців вішають сільських біля воріт. ІІІ Із міста вилетів і покурів на північ в ночі стривожений на ґвалт “істреботряд”, — туди, де розпоров хтось груди чорно-сині і де сніги в заграві майорять. “Дайош бензол, солому під контору!..” — А з вікон постріли одчайні і міткі, — і знявся злий вогонь, та дим їдкий по двору. В диму лящать іржання й матюки. І кинувся один з тривогою до міста: — “Тримайтесь, хлопці, скоро ми прийдем…” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . По витих шибках розсипалось намисто. Й здається ніч, як вічність — не стоїть й не йде. “Е-ей, подався!..               Рраз!!.” — і впав за тином: чкурнув щосили… кров, але дарма. Коли б якось… там вірний кінь… Та швидше б, не                                                                 настигнуть. Туди — немає,                       тьма. Прокричали півні вдруге, — крик уплівся в ґвалт доби. В ночі лопнули підпруги, як знялася на диби. В вікна кинулося двоє: “Ех, була чи не була…” (А четвертого набої Розчавили геть до тла). Впали в сніг, їх враз насіли, — одного живцем взяли, роздягли й кінчати діло на аркані повели. Другий в лід заціпив руки, — більн не бачив і не чув, прожував й останнім рухом таємницю проковтнув. Степами мчиться кінь, аж вітер в уха ріже, — їздець безсило хилиться наниз. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (Не зраддило чуття, кінь сизу млу прорізав і до Укому мертвим вершинка привіз). Тісним завулком, в одсвіті пожежі, під брязкіт зброї з двору в двір ідуть; шукають спільників й напівзамерзлу жертву в петлі ведуть.   “Ну, признайся! Веди дворами… де твої товариші? А… Заціпив?!.                             Шомполами!! спину гаслами спишіть. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . А значок під кожу вшить”. У полупленій хатині загорілись каганці, — юнака втягли із КІМом в закривавленій руці. Били довго, били пильно, — аж примружились вогні. Вирізали “кім” на тілі, серп і молот — на спині. На чолі зробили зорю: Шкіру зняли до очей… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І втопили спиртом сором, тугу збештаних ночей. Кров зійшла холодним потом. Виє пес і скигле хтось. В каганцевій похолоті серце кригою взялось. А в заводі шум і галас, — п’янка… гуннів чи татар? Чорт весілля править зараз… Під коморами базар. А на завод, останню міць напружив “істреботряд”… “Ще трохи, ось-ось-ось”. І сотні три очейрішучістю примружив: ошкиривсь кольт, блиснули шаблі вкось.   “Гей, завод пускайте!!! Труби!..” “Гей, бензини і вогню!..” “В дим!..” —                         Та зціпив міцно зуби, як поглянувв далину. Сурма ревно так завила: “Гей, збирайсь і вирушай…” Ніч тривогою забилась, переповнилася вкрай. За селом хвости зникають. Хтось мерщій запону тче. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . “Як позаду не піймаєш, попереду не втечеш, — не втечеш…” В хаті мрець. Десь оплакують кінець — піють півні, ридають. Догорая каганець, каганець догорає. Не схотіло сонце сходить, встав самотній сірий день, — манівцями лячно бродить і жахається пісень. Розтягнулисятачанки аж до красного Кута… “Ех ти, жисть наша жестянка, — тараканка золота…” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Позбивались копита. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Та-та-та-та-та-та —                                 Так                                       Так                                             Та. Е-ех, яблучко та поза клунею. Е-е-ю… Фі-ій-ю… …ій-ю …ю… у-ік. По заметах переметом скаче, піниться юга… Вітер-шибеник з кстетом заливається в снігах. А завод вцілів, — байдуже мовчки дивиться в ставок, — димарем знай хмари струже, лиш не злічиться шибок. По снігу і цукру чорні, чорні плями і сліди… І торчить в згорілім горні пам’ять дикої орди, — і кива —                     сюди й                                   туди. На чону раду збіглися собаки, — по ожеледиці ворони лопотять. І скаче на мітлі юга через байраки, і віє вітер синій без пуття. І замело сліди… …Прийшли часи новітні; ожив гудок, і ожило село. І що було колись, сьогодні не помітно, — Колись було.             Як шпачина бистра зґрая,             прошуміли дні, літа… —             Нова порость поростає,             і цвіте стара мета.             Там, де зорі в небосхилі,             єсть одна ясна зоря, —             як перейдеш чорні ріллі —             там —                 горить і не згоря.             Уклонюся їй привітно, —             вам, мої товариші…             Вірю:                     ваша кров розквітне             співом-лементом машин.             День у день, на зміну з зміни             зміна зміну кличе жить…             Спів невпинний, спів машинний             перелогами шумить. Будуть дні:                             співець незнаний,             у незнаний день і час                         оспіває дні жадані —                         не для вас,                         але й про вас. Джерело: Багряний І. Золотий бумеранг: Вірші, роман у віршах, сатира та ін. поезії / Упоряд., авт. передм. та приміток О.В.Шугай. - К.: Рада, 1999. - 679с. Постійна адреса: http://ukrlit.org/bahrianyi_ivan_pavlovych/tsukrovarnia