Товаришам присвячую.
Вона сьогодні дим пуска безбожно в небо синє…
За вісовою — бурти… бурти… скирти… далина…
Розлито спів широкий, золотий, осінній…
Сьогодні осінь упилась червоного вина.
За буртами підводи з сел, — стодзвонно руча хмара…
Заставлено возами всеньку путь.
Крізь вісову — на брутто, тару…
Тпру!..
На брутто лізе тара…
І сонце б’є копитами… з натуги дні сопуть.
І день крізь день…
Пролізли й хмари сірі,
пускають тоскну млу тягучу на поля…
А цукроварня день і ніч гутарить так весільно, —
так радісно здрігається під велетнем земля.
Здалеку видно з рижих перелогів,
і чути, як завод з собою дні зове.
Мов корабель підняв високу щоглу д’горі,
з червоним стягом до майбутнього пливе.
В заводі музика, але не з струн гитари…
Понад балянсами колишеться плякат…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І навіть підліток в захваті стежить соковари, —
та з батьком рядить вакум-апарат.
В а м, підлітки, заморені й бадьорі,
що в ритми праці рано вклали дні, —
і на спецодягу бруднім нашили ясні зорі, —
вам, трудженим, з минулого мій спів.
І
Гей, були дні, — та були ж дні,
та більше не будуть.
Снилось ніби людям у тяжкому сні, —
не скоро забудуть.
Плакали вітри та бори гули,
а гудки мовчали…
І ішли сини… і батьки ішли,
десь шляху шукали.
По шляхах стовпи… на стовпах слова:
імена забуті.
Скільки без стовпів, без жалю і слів
лягло на розпутті?
Йдемо в нову путь, топим дні в піснях,
в серці сонце грає, —
а гудки гудуть і сміються в днях
у новому краї.
Оцей завод і став кругом заводу,
і по тім березі розметане село,
і верби тихі ці, що ронять лист у воду,
і телеґраф… — немовби так,
але не так було.
Стояло все лякливе і тривожне…
Забули люди, як колись гудок гудів, —
лише вночі по етажах порожніх
навшпиньки вітер сторожко ходив, —
та телеґраф зудив… зудив…
А там десь, в Упаркомі
наради за нарадами вели…
В заводі пильно в нервній перевтомі
два комсомольці склади берегли.
А з степу шквиря синя та колюча
(а з степу звістки дивні і страшні) —
з розгону об димар розб’ється, шкваркне злюча
заграє на шибках в розбитому вікні.
Тоне тінь над городом, —
скорбна ніч не спить.
Телеґраф тривогами
з безвісти шумить.
Гей, за перевалами
із тривожних сел
чорний та скривавлений
вилетів орел.
Впав на тихі заводі,
всюди сіє жах…
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не один у жалобі, —
не одна в сльозах.
Не орел… — З бандитами
чорний крук Махно…
Вибито копитами
радощі давно.
Тоне тінь над городом…
Скорбна ніч не спить…
Телеґраф тривогами
в розпачі шумить.
Виїздили із Укому вдвох.
Положили на тривогу сміх…
Вітер втомлений валяє з ніг.
Ніч спустила вії довгі в сніг.
Не барімося, Сенька, нумо… Раз!..
Поклади папери геть під спід…
Трохи ще лиш… Ну тепер гаразд…
Обережно, — ну чого так зблід?
Підтягнув тугу попругу вдруге.
Карабінку в передок… Набої.
“Ех, ма!” — лиш в хрестах хоругвить хуґа…
По шосе за вітром скаче двоє.
Попереду ліс чорніє,
ліс чорніє ігуде…
Нічка в косах змову криє, —
ліс заґнузданий веде.
Над багаттям силуети…
коні сідлані хропуть…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
По буграх і по заметах
вибирають люди путь.
Ге-ех, коню, коню, кріпче
бий!
Чом, Іване, зажурився
так? —
Ану, лишень, карабін
набий, —
та не так же ти, ну от
чудак!
Положили на тривогу
сміх.
Скаче кінь, — мете під ноги
сніг.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Цок — тінь…
Цок — тінь…
Товариш сторожкий кінь
та японський карабін.
Цок — тінь…
Цок — тінь…
Засікаються підкови,
проважа в простори млин…
Ніч в степу така здорова…
Цок — тінь…
Цок — тінь.
ІІ
Свічею згаслою встромивсь у груди ночі
німий завод засмаглим димарем…
Невидний гість по чердаках лопоче
і хоче з велетня стягнути чорний шлем.
Повз склади тінь… — повз склади варта ходить, —
лупає млу очами вартовий.
Відкіль і хто? — відкіль, чи з заходу, чи з сходу?
А слідом пес кудлатий та старий.