Горобенко пішов до парткому хутко. З такою порожньою похапливістю ходять тільки ті люди, що хочуть якнайскорше дізнатись про халепу й позбутись її.

Ось стоптані східці, залізні поруччя колишнього готелю, коридор, плакати, оргінстр, агітпроп, ще якісь двері, на лутці двоє з рушницями лузають насіння. І — двері до Кричеєва…

Кричеєв разом із Попельначенком схилились над дрібно писаним папером. Кричеєв не одразу підвів голову, а підвівши, кинув недбало: «Зачекайте хвилину» і знову заходився водити сухим пером понад рядками.

Горобенко стомленими кроками підійшов до столу. Потім обіперся об нього рукою, але зараз же одняв руку й одсунув на потилицю кашкета. Тепер тільки він відчув утому. Була задуха, чути було, як від швидкої ходи й сходів калатало під сорочкою серце, і очам ніде було спочити на безкінечних, однотонних діаграмах і постійних портретах, що трохи де-не-де затуляли сірі стіни. Через портрети й діаграми утома відчувалась більше. Взагалі він зморився. Мабуть, можна зморитись жити? Очевидно, можна? Тоді ж у чому тільки спочинок?.. Але…

Горобенко похопився, швидко одійшов від стола й сів на першого стільця. «Чому я одразу не сів? Ну, звісно: перед секретарем стояв — «начальство». Це правду хтось сказав:

«Щось є лакейського в психіці кожного українця!..»

Попельначенко встав, а Кричеєв повернувся до Горобенка:

— Так ось у чому річ, товаришу. Група місцевої української інтелігенції просить дозволити їй видавати безпартійний журнал. Український, розуміється. Там і заява їхня лежить…

Горобенко присунув ближче до столу свого стільця.

— Ви, звичайно, розумієте, що ми в цьому негаразд компетентні. Отже — ваша думка як українця?

Попельначенко закурив цигарку й засунув у кишені жовтої шкуратянки свої худі, кістляві руки. Кричеєв одсунув набік папери, поправив на передніссі пенсне й одкинув голову на бильце фотеля.

— Так ось. Ми слухаємо вас.

Горобенко подивився на кричеєвські шкельця і для чогось узяв зі столу преса. Він тричі покрутнув його за держальце і знову поставив на старе місце. І тоді стало до смішного ясно: вони «слухають». Прекрасно. Але це занадто вже наївно. Занадто. Невже вони думають, що я не розумію, до чого це? Просто заманулось їм ще раз переконатися, оскільки правильне було оте анкетне «як комуніст-більшовик — несталий». Гаразд.

Кость Горобенко зморщив чоло, схрестив на грудях руки й спокійно сказав:

— На мій погляд, безперечно, ніякого дозволу не давати. Кричеєв підвів трохи брови, ніби здивувався, й перепитав:

— Ви гадаєте, що не треба давати?

— Безумовно. Бо всякий такий журнал буде фактично… Попельначенко саркастично скосив бліді губи й перебив:

— А я — так дав би їм дозвола. Хай друкують… Попельначенко широкими, розмашистими кроками підійшов до Горобенка й по-панібратськи хляснув долонею по плечу:

— Чудак ти, їй-богу, Горобенко! Там же підписались усі ті, що в «Просвіті» були, пам’ятаєш: Ковганюк, Придорожний, агроном отой патлатий — як його — Педашенко, чи що? Ти ж мусиш піддержати! Якого ж чорта…

Горобенко зашарівся, знову крутнув преса, але, повернувшись до Кричеєва, твердо сказав:

— Якщо кому є охота піддержувати легальну петлюрівщину — що ж, прошу. Я ж особисто утримуюсь.

Попельначенко, лукаво прищуливши очі, поглядав на Горобенка й посміхався. Кричеєв кивнув головою на знак, що офіційне вже закінчилось, і знову схилився над паперами.

— Ми візьмемо на увагу вашу думку, товаришу Горобенко. Ви, очевидцо, маєте рацію.

Кричеєв перегорнув сторінку і взяв у руки перо. Ніби глухий відгук якоїсь похвали чи просто виправдання зачулось Горобенкові в останніх Кричеєвих словах, але він зараз же це обірвав у самому собі й різко повернувся до дверей.

— Всього!..

Попельначенко, спершись коліном на стільця, насмішкувато з-під лоба дивився йому вслід.

V

На стільці коло самого ліжка блимав каганець, але читати при ньому було не можна. Кость Горобенко незадоволено пустив долу газету й протер кулаком натомлені від напруження, почервонілі очі. В усій кімнаті сиротливо ясніла тільки невеличка смужка вогню — нужденне полум’ячко від каганця, а навколо немов побралась за безліч чорних рук і щільно згрудилась навкруги полум’я густа, волохата тиша. Десь тільки вгорі, на потемнілій закуреній стелі, повисла незграбна тінь від стільця і тьмяно поблискували двері.

Горобенко повернувся на ліжку до каганця й поправив під головою замусолену подушку. Каганець тихо горів. Іноді його вогник несподівано вихилявся набік, нервувався, починав тупцювати і знову заспокоювався. Горобенко дивився на нього, а маленький вогник розтоплював йому вироблену вже в партії прихованість і сторожкість, навіював несподівані думки, зазирав у саму душу і викликав на щирість.

За стіною раптом зарепетувала Параска Федотівна й розлягся хрипкий, п’яний голос її Митька.

— Чорт, дьявол, комуніст, анархіст, всьо равно! Закрутілі: ревком, продком, совєт, а жисті — нєт! Понімаєш: била Росія во-о какая, во! А тяпєр, махонькая-махонькая. А я спрашиваю почему? Ти мнє говорі — почему?!