— Прошу… — Гольцев підсунув йому до рук анкету, і Горобенко, ще не позбувшись першої одубілості, глянув на недбалі, розкидані рядки і за першим словом жадібно, мов по краденому, пробіг очима по краю анкети.

Було написано небагато, а втім, досить ясно:

«Як комуніст-більшовик (хтось наче умисне і свідомо підкреслив це друге слово) — несталий, зважаючи на перебування раніш в українських організаціях, як культробітник може бути використаний у губерніяльному. масштабі».

Горобенко з деяким зусиллям одірвав очі від анкети й трохи зашарівся. Збоку дивилась на нього мертва, мовчазна усмішка Гольцева.

IV

Уже давно прохолонули й зникли на дерев’яних сходах дрібненькі похапливі кроки Гольцева, вже з годину торохкотіли друкарські машинки, торохкотіли одноманітно, монотонно і без краю нудно, а Горобенко сидів нерухомо при своєму столі. Напіввисунута шухляда з папками, штампом, стосами паперу й пачкою махорки так і лишилась одкритою після приходу Гольцева. Вона, наче той мацак, що загребе ось-ось саму душу і втягне її в жовту, заляпану чорнилом, порізану й поколупану ножем потвору — старий, з подертим зеленим сукном, кабінетний стіл.

Горобенко довго не міг зібрати докупи свої думки. Вони горобцями розлетілись на всі сторони, і ось перед очима тільки — «як комуніст-більшовик — несталий» і заскалене Гольцеве око.

Горобенко опустив долу руки, стиснув схрещені пальці, аж вони хруснули, і подумав: «Це, певно, Попельначенко зробив…» Але зараз же глянув скоса на свій портфель і вирішив: «Хіба, зрештою, не все одно? Важно, що це вже сказано, що хтось окреслено й виразно сказав те, чого я сам не міг наважитись сказати самому собі».

А все ж таки було неприємно й боляче. І знову випливали в пам’яті ті два будинки батьківські, і ота «Просвіта», і 1917-й… Горобенка почало дратувати. «Несталий»?.. Хіба для них він може бути сталий? Хіба вони можуть забути про те? Вони, як ті ченці, що в своєму несамовитому фанатизмові не зможуть забути цього ніколи, до могили — ніколи. І, потім, це українство, що воно їм? Їм, для яких не було ні Солониці[1], ні Берестечка, ні навіть Крут[2]! Для яких уся історія — тільки вічна боротьба класів… Ах, які вони все ж таки доктринери!..

Горобенко провів долонею по чолу, і його очі зупинились на пенсне Троцького. Такий знайомий і, врешті, набридливий, як і всі портрети, що існують у світі, цей портрет видався тепер Горобенкові зовсім інакшим. Портрет прибрав нових рис, і ті риси говорили багато. Енергійна борідка, дві глибокі зморшки від носа до кутків губ і спокійний, твердий, вдалений погляд. Крізь пенсне майже не було видно очей, але погляд залишився. Люди з таким поглядом не крізь пенсне, а крізь сьогоднішній день бачать далеко. Вони не знають вагань, у них немає на шляху проклятих манівців, їм перспектива ясна як на долоні. Вони мають свою вічну формулу: «Буття визначає свідомість…» Це — їхня істина, це «новий завіт», з яким вони мають пройти світ, переорати всю землю, стерти кордони, помішати всі нації в одному струмені чорної маси потоптаних рабів, що пустилися берега. «Капітал» Марксів… Що це? Тора, Євангелія, Аль-Коран чи важіль Архімеда?.. Які вони сильні, ці люди в пенсне із вдаленим поглядом і фанатизмом ісламу!

Горобенко сидів, скулившись у кріслі, але здавалось, що ні, він зовсім не сидить, він тільки трохи-трохи тримається у куточку, на самому кінці біля бильця. Каламар на столі стоїть твердіше, ніж він тримається в кріслі, ручка з пером край каламаря має більше опертя, ніж він. Все навколо до найменших дрібниць було надто рельєфне, тільки в самому собі причаїлась сплющена інтимність. Вона так глибоко зашилась у нутро, що чути шкіру, навіть, здається, окремі цятки на ній, волосся, і ось стирчить палець. Свій чи чужий?..

Горобенко знову нишком глянув на портрета, і тоді мов чиясь могутня рука погладила по голові і стало цілком ясно:

— Вони мають рацію… Ти що ж? Може, то просто теревені — «історія — боротьба класів»? Ні. Вони ще досить стримані. Вони просто навдивовижу м’які до нього. Безперечно — «несталий». Так, так. А чого? Ради кого й чого? Чи ради прадідів, що дали Кочубеїв, Галаганів та Юзефовичів, чи ради вишиваних просвітян, чи просто вишневих садочків, зірок, квітоньок і всієї тої сухозлотиці, що зветься «національна окремішність»?

Ах, яке це безглуздя, що між ним і партією може стояти нація. Та нація, що вигадала тільки бандуру й плахту! Це справді нісенітниця. Це анекдот.

Двері рішуче одчинились, і кімната наповнилась тріскотнею дерев’яних сандалів. Парткомівський кур’єр мовчки розкрив папку, понишпорив у паперах і передав Горобенкові повідомлення.

— Просили тільки, щоб скоріше.

На підлозі знову щось зарипіло, тьопнуло і, мов калатало, застукотіло по коридору. Горобенко пильно глянув на сіру кур’єрову сорочку, що переступала поріг, і прочитав:

«Одержавши це, негайно прийдіть до повітпарткому». Повідомлення було звичайне, навіть шаблонове, але чогось одразу стало турботно. Може, лячно? Ні, ні. Просто трохи неприємно, бо значить є якась справа до нього. Саме — до нього. З-поміж усього партійного колективу Горобенко має на який час стати цілком виразний, так би мовити — опуклий, він має продемонструвати себе перед розумними, але гострими очима секретаря Кричеєва і взагалі партійними верхами. Це значить знову почувати себе внутрішньо наструнченим, знати, що Кричеєві шкельця перед очима дивляться глибоко, дивляться спеціально, дивляться на нього. Взагалі самий факт парткомівського повідомлення свідчить про те, що є другий факт. Який? Добрий чи злий? Проте від парткому немає чого сподіватись приємних новин.