— Простіть мені, мамо, я більше так ніколи не буду… Відколи на міському базарі якийсь нетруджений чорт поцупив у моєї матері півмішка яблук, а другого разу крамар обмахлював її аж на вісімдесят копійок, вона не терпіла міста, де кожний чоловік видавався їй якщо не паном, то злодієм. Не любила вона й коли хто перед паном чи урядником у мові на «городські слова» ламався.
Проте, коли одного разу під жнива переходили через наше село кудись у Таврію заробітчани, мати охоче пустила їх до хати ночувати. Були вони всі в лаптях та сермягах, говорили подібно до городської мови, цебто по-російському, та мати їх добре пригостила вечерею, а рано-вранці спекла їм на дорогу хліб і, прощаючись, одрізала чималий шматок сала. Довго дивилась вона на шлях услід їм і співчутливо хитала головою. То були подорожні, прості, як і ми, люди, бідаки-селяни з дальньої російської сторони.
Мати простила. І я справді ніколи вже так не викаблучу-вався ні перед односельцями, ні перед батьком, ні, поготів, перед нею. Але тих моїх привітальних слів, що вразили її тоді в саме серце, вона не забула до смерті. Проте і вмерла вона невдовзі після того.
На зимові канікули я знову приїхав додому. Та цього разу я не впізнав нашої хати. Заходило різдво, всі люди в себе по хатах сидять, готуються до свят, тільки в нашій хаті куди не глянь — рейвах страшенний і чужі жінки, як у заїзді, товчуться та зітхають. Лежить моя мати на полу простоволоса, без очіпка, і мечеться, бліда як крейда. Батька нема. Як потім уже я довідався, він позичив у сусіди коні і зрання чимдуж погнав до фельдшера у волосне село. Збентежений і вражений, оглянувся я довкола і побачив колиску, прив’язану до сволока, якої в нашій хаті досі не було. Я здивовано зазирнув у неї здаля, коли це раптом там щось чмихнуло й заверещало. Це була моя сестричка, яку мати породила вчора, після чого й занедужала так. Колись, як був я ще зовсім малий, мені так хотілося, щоб у хаті до пари мені був братик або сестричка, але тепер —мені було не до неї. Матері ставало дедалі гірше. На крик немовляти мати немовби прокинулась від бентежного сну. Вона підвелася на ліктях, розплющила змучені очі і — побачила мене.
— А я все кличу тебе, Івасику… Де ти був? — прошепотіла вона засмаглими вустами, видимо, ще марячи. — Підійди ближче, сину…
Потерпаючи від незрозумілого мені страху, що нараз пойняв мене всього, я тихо підійшов. Мати поклала мені на голову гарячу, аж пашіло від неї, руку і уривчасто дихала. їй, мабуть, було дуже тяжко. Вона хвилину помовчала, збираючи останні сили, і спрагло, як риба на березі, ковтаючи розкритим ротом повітря, строго проказала:
— З панами, сину, не водись, з багатими не знайся, горнись не до тих, що… — мати не доказала, але я збагнув, про кого вона хотіла сказати. — Горнись, дитино моя, до простих, до роботящих людей…
Мати здригнулась і замовкла. Рука її безсило скотилась з моєї голови і важко впала на постіль.
— Оце моє тобі останнє слово…
Мати тихо застогнала і важко зітхнула.
В хаті заворушилися жінки, мене завели до сусідів, і більше я вже не чув своєї матері.
Коли пізно ввечері батько привів мене додому, мати лежала в труні на столі, обряджена на смерть. Була вона зачесана, в очіпку, в чорній керсетці, в якій завжди ходила до церкви, і в білій мережаній сорочці. Лежала вона спокійно, схрестивши руки на грудях, мов спочивала по важкій роботі, а над нею сільський дяк гугняво читав псалтиря. Та це вже була не моя лагідна і строга, як треба, матуся, а щось інше, нетутешнє, до чого вже не можна було підійти приголубитись, з чим навіть боязко було б лишитися самому в хаті.
Це я надто гостро відчув третього дня, коли перед тим, як накриють труну віком, батько відвів мене востаннє попрощатися з матір’ю. Я з острахом поцілував тверду й холодну, як кригу, материну руку і жахнувся. Ні, це була не матуся, така тепла, ніжна й чула! Щось розмежувало й відгородило мене з батьком від тої нашої матусі — чи піп у чорних ризах та дяк з півчими, чи сама невблаганна смерть, що послала їх забрати від нас матусю.
Дивно і страшно було дивитись на горбик чорної перекопаної землі, що скоро піднісся над білою пеленою снігу на кладовищі… І тоді раптом пригадались мені останні материні слова, ніби це з своєї свіжої могили вона ще раз прошепотіла їх мені:
— З панами не водись, з багатими не знайся, горнись, сину, до простих, до роботящих людей…
Та все на світі минає, все помалу забувається, забув згодом і я про свою страшну втрату, стерлись у пам’яті й ті материні слова…
Батько ближчої ж весни переїхав до міста, де я вчився, і стали ми жити тепер сиротами втрьох; батько я і маленька сестричка Настя, що лишилась після смерті матері, як жива згадка про нашу незагоєну рану.
Хоч як журився батько по матері, хоч як шанував її пам’ять, та мусив оженитися вдруге. Треба ж комусь лад у квартирі дати, коли він на роботі, треба Настю доглядати та й мене нагодувати і обшити. Взяв батько городську, бо, як виїхав із села, так і слід за ним туди запався.