"Я знаю, — писала Коля на сто тринадцятій сторінці, — що Ти роздвоєний, але тому й вічний. Ти, який лиш одну ніч тому ще був тут і класно брав мене [Коля закреслила три останні слова] ніжно звільняв мене від цього тавра, клейма, клейкого клейноду — я маю на увазі моє спочиле в Бозі дівоцтво, отже Ти — той самий, кого я чекала все життя [два останні слова вона закреслила] не скажу як довго. Але водночас Ти інший — опечькуватий, стагий і висий, схожий на гобіта стагезний мудодзвін [останнє слово закреслила] балакун. Бо, як я тепер уже знаю, Ти існуєш у двох версіях. Молодій — це коли Тобі вічно двадцять сім. Здається, саме стільки було Тому Поетові в ніч його смерті. І старій — це коли Тобі стільки, як Тому Поетові було б зараз. Це коли б він не помер молодим. Тільки не кажи, що все не так і я знову проїхала! Я ж бачила, як Ти виходив з веранди до Послів Ночі! Вони залягали у темних чагарях в очікуванні на Тебе. Думаєш, мене глючило? [закреслено все речення] А Ти востаннє на мене подивився через плече — то був не Ти! [останні два слова, як і знак оклику, закреслила], ага, то був той професор, на півсекунди він прорізався через Твою оболонку, бо Ти і він — це одне, я знаю. Я думаю, що завдяки цьому Ти можеш бути і тут, і на Місяці. Бо насправді нам дозволено щось одне: або тут — або на Місяці. Ми роз’єднані, правда ж? Між іншим, я знаю, що зараз Ти вже там. Ха! Я бачила, як Ти розчинився в тому гидкому [останнє слово закреслила] місячному сяйві, як воно вже дістало! А тоді Посли Ночі трьома здоровезними сичами вилопотіли зі своєї засідки в чагарнику. Ти йшов догори по місячному променю, а вони летіли над Тобою і трохи позаду, такий собі ескорт".
Слово "ескорт" вона змушена була написати з переносом — еско рт. Останні дві літери переходили на дальшу сторінку, а сто тринадцяту було так само рішуче видерто і кинуто поруч із канапою на підлогу — до жужма ста дванадцяти її попередниць. Карл Йозеф здогадався, що далі буде про нього.
"Знаєш, — писала вона далі, — от я до Тебе пишу, але як я зможу переслати Тобі цього листа? Бо Ти ж ніколи вдруге не з’явишся переді мною, це ясно. У Тебе ще так багато — непочатий край — непочатих дівчат! Непочатий рай дівчат! Щодо звичайних поштових послуг, то тут повний капець — сам знаєш, як довго все це триває, коли йдеться про сполучення між нами й Місяцем. Фактично ціле життя. Проте мені це фіолетово [одне слово закреслене] не так важливо — я все одно допишу цього листа до останніх трьох крапок, бо я переконана, що його все одно буде прочитано. А в нас новини. Учора ввечері моя маман з Пепою принесли звістку, що тут убили того австрійця фотографа. Я зараз усе частіше думаю про нього. [Останнє речення вона закреслила] Його вже немає, а я, виявляється, нічого, нічого, нічого про нього не знала! І вже не буду знати, як виявляється. Що то був за чувак? Чому він сюди приїздив, що ним волокло в нашому напрямку? Ні, не так — я не те щоб думаю про нього, я просто втикаюся, бо він зараз десь тут. Наприклад, за оцим от вікном. Я зажмурюю очі, повертаю голову до вікна, тоді рахую до десяти: один — два — три — чотири — п’ять — шість — сім — вісім — дев’ять — дев’ять з половиною — дев’ять з четвертиною — дев’ять на ниточці — дев’ять на— волосинці — десять! Я розплющую очі — за вікном нікого й нічого, тільки ніч. Але він десь тут. Може, я просто ще не маю дозволу на те, щоб його бачити? Зате через нього я зрозуміла, що таке дванадцятий обруч. Це — коло вічності, початок і кінець в одному, Альфа і Омега, всі ми і кожне з нас…".
Карл—Йозеф Цумбруннен цілком доречно, водночас із дев’ять на волосинці, пірнув у вітряний струмінь і зник з перед її вікна. Звісно, йому не хотілося бути викритим. Тому він так і не дізнався, що таке дванадцятий обруч. Загалом писаний Колею лист дещо насмішив його своєю патетикою, цією вічною прикметою молодих і живих. До того ж, пригадалось йому, ця дівчина забагато читає фентезі і слухає Моррісона. Містика якась, вирішив Карл Йозеф.
Насправді йому вже давно хотілося до іншого вікна — і ви здогадуєтеся чому. Так само рішуче вдарився він об нього, прикипівши обличчям.
І воно побачило тьмяно освітлену зсередини нічною лампою кімнату подружньої пари Пепа — Воронич. Артур і Рома, здавалося, спали. Та що там здавалося! Спали — і все. Спали, як сплять разом люди, що кохаються. Тобто так тісно і так разом і так близько і так єдино дихаючи, як це роблять люди, що сплять разом з любові. Це був невимовно глибокий сон. Карл Йозеф навіть не спробував її покликати. Увімкнена нічна лампа свідчила лише про те, що якийсь час тому вони могли любитися. Велике, на всю віконну раму, обличчя по той бік їхньої кімнати на мить зробилося маскою болю. Виявляється, він ще міг це відчути.
Розрив, розрив. Прощання, втрата, розрив.
Він з усіх сил відштовхнувся від холодного євровікна. А відтак, завзято розтинаючи нічне повітря, вгвинтився у висоту. І щойно тоді знову глянув униз — на молочно білий від снігу та місячних потоків Хребет — коли будівля пансіонату під ним зменшилася до безглуздої родимки на світовій шкірі.