— Причому замочили в дослівному сенсі, — втрутився на мить хворобливий шкільний вундеркінд, вискочивши з жовтого мерехтіння поперед замовклого бультер’єра. — Тіло упало в Потік — і замочилося. Тут етимологія як ніколи спрацювала на користь семантики: вдарили по голові й замочили. Хоч насправді вони лише знаряддя.

На лівому моніторі шостого верхнього ряду миготіли відбитки пальців, перекривлені фізії допитуваних та допитуючих, тремтіння рук, стогони, шал, скрегіт зубовний.

— Хоч насправді вони лише знаряддя, — повторив той найперший голос, Варцабич 1.

І всі інші (дама пліткарка, мажорний банкір комсюк, бультер’єр, віртуоз гакер) підтвердили з жовтого мерехтіння:

— Насправді лише знаряддя.

Артур Пепа трохи помовчав, дивлячись на моніторне миготіння. Йому здалося, що він уже всередині таємниці, зараз настане спалах.

— Навіщо вам була його смерть? — несподівано для себе самого запитав він.

— А навіщо смерть узагалі? — відповів йому з інвалідної каталки маньяк винахідник.

— Для вічного оновлення! — недобре зареготав злий цирковий ліліпут з бородою по коліна.

— Для вшанування Антонича, — нагадав шкільний відмінник вундеркінд. — Для його вічного повернення.

— А отже для того, щоб ваша дочка, перепрошую, падчериця, позбулася нарешті гніту своєї незайманості, — знову випхалася поперед усіх дама пліткарка.

— А ваша дружина, громадянка Воронич, — розштовхав усіх ліктями мажорний комсюк, — вибираючи поміж вами й коханцем, таки вибрала вас, а не, скажімо, Орфея…

— Кого ти сказав? — перепитав Пепа, відчуваючи, як йому пересохли вуста.

— Та ж Орфея! — закричали всі в один голос — і комсюк, і бультер’єр, і відмінник, і маньякуватий винахідник, і ліліпут циркач, і старосвітська дама, і віртуоз гакер, і хвойда, і шльондра, і гачкодзьоба відьма панночка, і вовчиця, й ворона, і змія, і навіть мрія, бо всі вони були Варцабичем, точніше, тією насичено жовтою субстанцією за операторським пультом.

— А ви не впізнали? — запитало звідти.

— То це було ритуальне вбивство? — вхопився за промінчик ясності Пепа.

— Усі вбивства ритуальні, — сказало воно. — Але ви маєте рацію в тому, що з мого боку це був акт моєї вільної творчості.

— То ви диявол? — пішов напролом Пепа, хоч і не був певен, чи його почуто — настільки в ньому все пересохло.

— Я автор, — весело сказало воно, знущаючись. — Чи принаймні власник авторських прав. І саме тепер настає пора самому приєднатися до дійства. Тобто зараз я стану богом з машини. Не пригадуєте, який номер Цумбрунненового телефону?

Але Пепа нічого такого не пам’ятав, задивлений у крайній справа монітор тринадцятого нижнього ряду — з тією самою кімнатою, метушнею силовиків, укритим до пояса тілом на зсунутих докупи канцелярських столах, Ромою та ще одним тілом, його власним і непритомним.

— Добре, я й без вас пам’ятаю, — заколихалося сміхом від моніторів і взялося за витискання якогось довжелезного цифрового ряду.

На моніторі задзвонило, і Перший схопив зі столу вилучений в Роми при обшуку телефон — його альо прозвучало ледь обережно і здивовано.

— Майор Вошивлюк? — заговорило від пульта. — Це вас Варцабич Илько Илькович. Знаєте такого?

Першому на мить забило подих, але він спромігся на своє дисципліноване так точно, Паршивлюк слухає, після чого напівзігнувся, дедалі більше приголомшуваний Власниковою потойбічною тирадою:

— Паршивлюче, як воно нічо, га? Настрій перед празником? Нормально? Проблеми? Ну в кого тепер без проблем? Вошивлюче, я от чого дзвоню. Там твої орли здуру перестаралися, взяли ні за що в мене двох моїх гостей, чоловіка і жінку — ну там тіпа вони когось порішили, якогось австралійця чи що. Так от, Перешиванюче, мої з бригади чисто случаєм вийшли на настоящих. Нє, на тих, які справді порішили. Нє, вони вже здали їх твоїм у роботу. Ті вже колються, Профанюче. Так що ти давай — гостей мені відпусти, га? Ти мене поняв, майор?

Той устиг зігнутися ще нижче, а потім тричі повторити своє нема питань, Ильковичу.

— Ну от, — задоволено сказав бог з машини. — Гостей моїх відпускай, тачку для них я піджену, поняв? І мотай уже додому, субота, знаєш, паску пора святити, яйця там, діла дрова тощо. І тебе з тим самим, Зашиблюче, давай, розслабся, на тижні ще зіздзвонимося.

Монітори гасли один по одному, згори й донизу, зліва й направо, зникали всі на світі фільми, сюжети, кліпи, завмирали всі передсвяткові історії з перекошеними операторськими планами, людськими гримасами й жестами.

— Артур Пепа? — громово запитало від пульта.

— Я, — сказав той, відступаючи до виходу.

— Вас відпущено. Можете повертатися. До побачення.

"Коронарний спазм", — почув Артур Пепа десь угорі над собою. "Зверніть увагу на потовиділення", — додав ще хтось. "Так, відпускає", — зі знанням діла озвався ще один. Найближчою була Рома, вона обережно розмотувала йому той брудний посірілий бинт, а потім витирала чоло і скроні мокрою губкою, отже, він таки повернувся до цієї найсухішої з кімнат, і хоч на разі було страшенно важко визначити за кольором шкіри, хто з цих двох чоловіків більшою мірою мертвий, Артур Пепа і справді відчув, що його відпущено (рідшання чорноти і її миготливий перехід у дедалі світліше рябіння, поява перших обрисів і кольорів, затихання дзвону у вухах, дудніння водостічної ринви за навстіж відчиненим вікном, віднайдення легенями щасливої здатності до повітря і — що зараз подобалося найбільше — цей рясний піт полегкості, рятівний знак — ось тобі ще одна відстрочка вісточка, мудаче).