Жоден прикордонний пеленґатор, як і годиться, не засік його небесних пересувань. Уже на трансильванському боці Карл Йозеф уперше зрозумів, хто тут завжди кричить по пташиному. Йому самому ледве вдалося вигребти з повітряного чорторию, що виявився потужним астрально енергетичним завихренням. Десятки, якщо не сотні, душ носилися цим просторово часовим проваллям, не в змозі коли небудь з нього вибратися. Ймовірніше за все, більшість із них була приречена залишатися в цій центрифузі вічно. Карл Йозеф примудрився вислизнути крізь безповітряну трубу між двох зустрічних циклонів, кожен з яких міг би закрутити його в собі до решти часів.
Аж після цього Цумбруннен остаточно ліг на свій курс. По ліву руку він залишав Сучаву, звідки саме доносилися хори всенощної служби впереміш із тромбонними ревами якогось циганського весілля і маневровими гудками на станції Сучава Норд, а по праву — Бістріцу і Пятра Нямц. Він уперто тримався Карпат і всіма силами намагався нікуди не збочувати від кам’янистих пасем на хребтах. З трансильванського боку снігу не було зовсім, а весна зайшла вже так далеко, що, здавалося, там внизу щомиті зацвітуть сади. Люди лишалися ще нижче, ця висока країна взагалі не належала їм. Поміж людьми і хребтами залягали ліси. Карл Йозеф не тільки пам’ятав про це — він чув усі струмки в заростях і бачив кожне дерево зокрема, і всі дерева разом. Але він міг навіть і не таке — йому вдавалося чути і кожен листок на кожному дереві, і як лускають бруньки, і дихає мох, і — що не вимагало особливого вслухання — як під корою наростають річні кільця або як стукає серце в їжака, не тільки у вовка. Потім він зауважив перед собою перші визубні Трансильванських Альпів, однак, не долетівши до них, узяв різкий поворот на захід. Так, на захід, на захід безумовно — утікаючи від світання.
Перед ним від самого початку розкривалося ціле віяло можливостей. Він міг, наприклад, обрати найкоротший шлях — понад Словаччиною. Там також не бракувало б гір, якщо йому йшлося про те, щоб обов’язково бачити під собою гори. Він міг би взяти південніше і петляти понад самим словацько угорським кордоном — якщо б йому хотілося не гір, а вапнякових схилів і виноградників. Зрештою, він міг би цей кордон перетнути — непомітно не тільки для вартових, але й для себе самого — і виникнути над картографічно зеленим Земпліном, а тоді, дрейфуючи не стільки на південь, скільки на захід, усе таки прибитися до Дунаю трохи вище від Будапешту. Власне, Дунаю було не уникнути — як у словацькому варіанті польоту, так і в угорському. А відтак і мости, й баржі, й берегові очерети та заплави все одно залишались би попереду.
Однак, якби йому захотілося не найкоротшого, а таки найдовшого шляху, то він міг би від самого початку пуститися на північ і перетнути Польщу. А це означало б, що він неминуче пролетить і над Львовом. Карл Йозеф Цумбруннен любив це місто сильніше і чесніше від більшості його мешканців. Зараз уже можна, не приховуючи всієї правди, висловити вголос те, що у дні його життя мусило залишатися таємницею: Карл Йозеф часто бачив Львів у снах. У тих, де він, виконуючи секретні розпорядження невиразно розмитих зверхників, проникав до якихось облуплених конспіративних помешкань, а звідти до захаращених усіляким тисячолітнім хламом підземель, бо його завданням було знайти воду, русло, річку. В останньому такому сні він її знайшов, але це призвело до прориву шлюзів під Оперою, Цумбруннен ще пам’ятав, як звідусіль прибувала пінява каламуть, як він стояв у ній по пояс, не в змозі поворухнутися, як — дарма що риба — врешті був накритий з головою і захлинувся.
І все ж тепер він із самого початку віддалявся від Львова. І ніхто вже не відповість чому. Можливо, з дитинства призвичаєний до малювання по географічних мапах, він вигадав замкнути пів еліпс Карпат пів еліпсом власного польоту? Створити навколо центру Європи віртуальний овал імені себе самого?
Можливе й інше. Можливо, то був тунель — його персональний тунель, і він просто не мав вибору.
Усе на краще в цьому найкращому з існувань.
Ще тієї ж ночі у Львові режисер Ярчик Волшебник, п’яний в зюзю, розчавлений і нещасний, якимось дивом опинився на залізничному вокзалі, де випорпав з надупної кишені останній дріб’язок за право входу до платної почекальні підвищеної комфортності. Насправді ніякої комфортності — навіть пониженої — там не водилося, натомість безумовною перевагою була відсутність ненависних циганів, котрі останнім часом так на нього заповзялись. Ярчик Волшебник гепнув усією масою на вокзальну лавку і спробував розглянутися навсібіч у пошуках людського співчуття. Наведення різкості у вибалушених і мокрих очах не дало жодного наслідку. Проте, як тільки він добув із бічної глибокої надпочату пляшку "Бальзаму Варцабича", до нього підсів якийсь солдатик. Солдатик виявився дезертиром в очікуванні першої ранкової електрички дамой на Великдень.
"Це саме, — казав дезертирові Ярчик Волшебник, поки той прикладався до пляшки з темною гидотою, — це, як би сказати? Приїжджаю в п’ятницю, так? Відзнятий матеріал на касеті, бабки в конверті, так? Ну, як би повний порядок, так?".