— Ви Варцабич? — спромігся на здогад Пепа.

— Зокрема так. У мене надто багато імен, щоб я зміг тут оголосити повний перелік. Та й навіщо вони вам? Сподіваюся, трохи попустило? Як загалом дихається?

Артур Пепа і справді відчував непередавану полегкість, лишивши всю свою тахікардію десь там, у кинутій на пожовклі газетні стоси тілесній оболонці.

— Я мушу висловити своє захоплення вашою дружиною — громадянкою Воронич, — продовжував господар. — Вона попросила заступитися за вас — і я не можу відмовити.

— Про що ви кажете? — зажадав ясності Пепа.

— Про телефонний мобільний зв’язок, — мерехтливий господар знову кивнув у бік моніторів, звідки клоунсько демонські голоси вмить заверещали як на замовлення "Спілкуйся Вільно — Живи Мобільно!". А тоді, з усіх моніторів нараз, одне одного перекривлюючи: "Спілкуйся Вумно — Живи Бездумно! Спілкуйся Гідно — Живи Фригідно! Спілкуйся Стильно — Живи Дебільно! Спілкуйся Чемно — Живи Нікчемно!", після чого все це моніторівське кодло зайшлося безецним реготом і реготалось доти, аж поки господар не змахнув своїм насичено жовтим променем.

— На щастя, вона мала при собі цю іграшку. Власне, навіть не свою, а бідного Карла Йозефа. Можливо, сподівалася, що він почне дзвонити на свій власний номер? Хоч у тих наших горах ніколи й нікуди не додзвонишся — це також правда! Але з того світу — чому б і ні? Як би там не було — добре, що вона здогадалася взяти цю штуку з собою, а ще краще — що зуміла викликати з пам’яті мій — я маю на увазі Варцабича Илька Ильковича — телефонний номер.

— Усе це жахлива бридня, — пирхнув Пепа.

— Я цього не сказав би, — ледь ображено заперечив господар. — Коли ті так звані правоохоронці відвезли її на своє дознаніє, щоб чимскоріше, як вони це називають, розколоти у справі незручного австрійського трупа, вона ще нічого не знала про вбивство, як і, зрештою, ви. Але вона знала про те, що мусить вас рятувати — вас ударили автоматом у груди, ніби останнього бандита, ви впали на сніг — от і все, що вона бачила, потім її відвезли на так звану дачу колишня психушка для жінок, де тримали в зачиненій холодній камері і тут у неї з’явився час, аби цілком слушно згадати про мене, вона добру годину проморочилася, згадуючи мій номер, а потім її осінило, що Карл Йозеф мусив би цей номер мати у телефонній пам’яті, і він справді мав — от тільки не на W і не на V, а на B — так ніби я Бартсабитш який небудь… Але що там казати — розсіяний до краю був чоловік цей Цумбруннен Карл Йозеф!… Добре, що принаймні колись він переписав їй свій персональний телефонний код — ви ж розумієте, стосунки були досить інтимними…

Мажорний комсюк непомітно перетворювався у захоплену власними скоромовками й домислами старосвітську даму пліткарку.

— Вона до вас подзвонила — і? — нагадав про нить історії Пепа, витягаючи поперед пліткарки більш звичного комсюка.

— І сказала так…

Далі був телефонний гудок і воно заговорило Роминим телефонним голосом:

"Пане Варцабич, я вас не знаю, й ви не знаєте мене, але вони схопили мене й мого чоловіка, все таки ми ваші гості тут, невже ви нічого не зробите для нас, може, вони вас послухають, усі тільки й говорять про вас і вашу всемогутність, вони його б’ють, вони його вб’ють…"

— І так вона це промовляла своїм жіночим трепетним голосом, — продовжило воно, вимкнувши телефонну Рому, — і найбільше про мою всемогутність, аж поки я не сказав: "Добре, як небудь посприяю".

Останнє слово вже цілком не могло належати дамі пліткарці — то знову був зачесаний на проділ діяч.

— Тоді вона розплакалась у телефон — і саме вчасно, — продовжив він, — бо якраз приїхала майорша з району, щоб її обшукати, то й мобільник у неї вилучили, от лише розкодувати їм так і не вдалося — занизький рівень профпридатності, специ з нормальними головами на плечах у приватний бізнес, а хто і в загранку чухнули, бо хто я їм такий, щоб за двадцять баків на місяць грижу наживати (Пепа зауважив, як Варцабич на мить робиться містечковим комп’ютерним генієм з претензіями найбрутальнішого зламувача кодів), от вони й дивляться тепер на ту мобілу, як чукчі. Подумати тільки — вони з вас уже вбивцю шиють, пінкертони довбані! Пародія на пародію! Ну який ви вбивця?

— І я теж, — зітхнув Пепа, перед яким раптово стали розверзатися інші глибини їхньої історії. — Ми всі потроху вбивці. Але хто по справжньому, хто це зробив?

З крайнього лівого монітора в шостому верхньому ряді на нього кліпнуло велике, посічене червонястими прожилками каламутне око. Згодом камера від’їхала, око виявилося розташованим на нещадно зім’ятій щетинястій мармизі. Власне кажучи, таких мармиз було аж дві — обидві нажахані і заслинені, вони пласкими рибами металися в моніторному просторі, ніби намагаючись кудись із нього вирватися.

— Їх уже колють, — прокоментувало з боку Варцабича, цього разу бультер’єра і мордоворота. — Двоє відморозків з околиці, так собі, ніхто — грязь із под ногтєй, шалупєнь і шелупонь. Дорвалися до його бабла — показалось нємєряно, ну їх на тьолок потягло — гулять так гулять. Якесь падло — ти його знаєш — здало їм Лільку і Марленку в Чортополі, тіпа там адреса, тєлєфони. Ну, вони там туда сюда, потім діла дрова, потім одна з дєвчьонок у Душмана чисто случаєм бумажник цього вот Карлуші засікла і вспомнила, шо то Карлушин бумажник, чисто случаєм запомнився — у нього там такий бумажник фірмовий з наворотами, ну там подумала чисто украли або на дорозі валявся, прикинь. Тоді в них по п’яні сварка, відморозки зразу в стакан, стали тьолок обіжати, наїзди там усякі, фуйо муйо, Марленку защемили і давай душити на двох, тіпа розпишемо, а Лілька когті рванула, давай моїм пацанам дзвонити, з бригади — так і так, відморозки борзіють, іностранним баблом швиряють, мої з ходу налетіли, піздюлєй там, фуйо муйо, тоді розкололи на сознанку — а а а, так вони фірмача замочили, ну ні я сєбє… Знаєш, мої пацани в такі розклади не клеяться, передали чмошників мєнтам — хай колють по своєму. От вони зараз і колються, а то зовсім уже без понятій — взяли і гостя мені замочили…