Що взагалі діялося з погодою? Чому це місце, знане передусім зі своїх циклонів, невпинно пронизливих вітрів, боротьби між стихіями й атмосферними фронтами, сьогодні було таким нагрітим, ясним, сумирним і прозорим? Чому температура повітря сягала під сонцем двадцяти двох? Чому вітер був не вітром у полонинському значенні цього слова, а — лише вітчизняним поетам дається це надміру красиве слово — леготом? Чому все навколо — і скелясті визубні хребта, й білі вершини двотисячників, і кам’янисті недеї — було таким виразним, окресленим і винятково добре видимим? Чому з усіх можливих звучань і бринінь, поскладаних на дно цієї тиші, залишалося тільки одностайне стікання і скрапування талої води? І жодного пташиного крику? Як таке могло статися? Як могло статися, що навіть професор Доктор не виповів уголос: "Тиша — це мова, якою говорить до людини Бог"?

Як би не сталось, але тривати вічно це не могло. Мовчання світу було порушене ваговитим збіганням по сходах пущеного на власну волю чоловічого тіла — з’явився Артур Пепа з великою шахівницею в руках.

— Ага, всі тут! — закричав він, оцінюючи поглядом розкидану людську конфігурацію. — І всім так добре! А спілкуватися, розважатися? Ви що сюди, вмирати приїхали?

— Артур! — з напівсну озвалася до нього пані Рома.

Вона сиділа в шезлонзі і їй хотілося через голову зняти свою груботкану лляну сорочку й відкрити плечі. "Ну чому, чому я не взяла купальника?" — скрушно думала вона в напівсні, поки цей дурень, дурень, дурень не перебив його.

— Так, це я, — відповів їй дурень. — Не бажаєш у шахи?

— Які шахи? — промурмотіла Рома, не розплющуючи очей. — Які ще шахи?

По цих словах напівсон з новою силою здолав її, й вона побачила саму себе приблизно з тієї відстані, де сидів на парапеті, граючись фотокамерою, Карл Йозеф; отже, вона рішуче стягувала через голову хвилююче пропахлу дезодорантом та потом сорочку і красиво жбурляла її кудись подалі; фотокамера клацнула в мить, коли вона встигла прикрити руками свої великі груди, але все це у напівсні, сні, сні (її груди приснились їй значно більшими, ніж були насправді).

— Старий, може, ти? — зачепив Артур Волшебника. — Слон, тура, ферзь…

— Та якось… це…, — залопотів з розкладачки волохань, але Пепа вже рушив до пари кішечок у бікіні, що вигрівалися звіддалік на надувних матрацах.

— Ого які спортсменки! — присвиснув Пепа. — Партію на трьох?

І Ліля, й Марлена невдоволено припідняли голови й, так само невдоволено крутнувшися, змінили пози, лігши на животи. Їм здавалося, що цей вічно вмазаний казьол заслонив їх від іностранця, якому так і хочеться їх познімати в купальніках.

— Не боїтеся згоріти? — діставав Пепа. — Давайте, понатираю вас кремом! У вас є крем від сонця?

— Свабодєн, — відповіла котрась із них, так само з напівсну.

— Понял, — заспокоївся Пепа й обламався, однак лише на пару хвилин.

Професора він, щоправда, не рушив, обійшовши його плетений фотель десятою дорогою. Так само не став пропонувати гру Коломеї — по перше, тому, що взагалі остерігався лишатися з нею сам на сам, а по друге, тому що вона була захищена п’ятим обручем весни — своєю зеленою неторканістю. Залишався австрієць на парапеті, й Артур, струсонувши в повітрі шахівницею, аж усі фігури дерев’яно в ній торохнули, запитав:

— Шахшпілен? Айне кляйне шахшпілен, га?

Карл—Йозеф поклав камеру на парапет і зістрибнув з нього.

— Ну добге, — сказав найпростіше що зміг, бо сформулювати відмову та ще й з якимось увічливим викрутасом було майже неможливо. До того ж йому зробилося трохи жаль цього нікому не потрібного підпилого чоловіка.

— Яволь? — перепитав Артур і тут таки подумав "На біса мені ці шахи здалися? Я ж зовсім не вмію грати".

За пару хвилин вони вже сиділи на табуретках і розставляли фігури. Й тоді почалася гра, про перебіг якої можна було б судити лише з Артурових не завжди доречних вигуків ("кінь! пішак! ґарде! слон! шах! цейтнот! цуґцванґ! ферзь! ферштеєн, ферзь?"). Зате Цумбруннен мовчав. Йому випало грати білими — так наполіг його суперник, бо "ти ж у нас гість, ясно?". Зрештою, Цумбрунненові було все одно якими фігурами грати — свого часу він багато займався шахами, перемагав на міських турнірах, листувався з подібними собі учнями приватної школи Віктора Корчного і легко розв’язував задачі у спеціалізованих журналах. На четвертій хвилині гри Артур Пепа сказав "ендшпіль! капут!" і запропонував зіграти ще одну — "тільки я тепер білими, ясно?".

Ясно, що він програв і цю, і протягом наступних півгодини ще чотири партії, й аж тоді витягнув свою таємну зброю у вигляді останньої в портсигарі "прилуцької", набитої для різноманітності цілком якісною конопляною сумішшю. Після першої ж його затяжки гра набула сповільненої осмисленості, а Карл Йозеф, пожвавлено ворухнувши ніздрями, запитав:

— Hasch?

— Воллен? — підморгнув йому Пепа і передав сигарету.

— Nicht schlecht! — оцінив Карл Йозеф, потягнувши.

— А ти думав! — підтвердив Артур.