Або зненацька:

— Богдан Ігор Антонич — і це цілком зрозуміло — теж не міг стояти осторонь цих симптоматичних для його часу шукань. Коли читаєш деякі його рядки, в уяві мимоволі постають старовинні морські мапи, де з глибин і хвиль океанських просторів показуються огидні й химерні створіння, жахливі монстри і покручі, єхидни, дракони та "морські єпископи" — увесь той водяний бестіарій, що стане прологом не лише для фантазмів сюрреалістичного малярства його сучасників, але й для запатентованої згодом у Голлівуді кінопродукції жахів.

— Тиць пиздиць, — несподівано відреаґував на це Пепа і пирхнув над своєю тарілкою.

— Уже встиг? — осудливо покосувала на нього пані Рома, якій зробилося геть незручно за чоловіка.

— Встиг? — перепитав її викритий Артур. — Що ти маєш на увазі, ластівко?

— Нализатися з ранку, — пояснила пані Рома, яку порівняння з ластівкою зовсім не переконувало, а швидше непокоїло.

— Та ні, що ти, я ще тут не лизав нікого, — з усією, як йому здавалося, гамлетівською іронічністю заявив Пепа і підморгнув до Лілі, бо так вийшло, що вона сиділа навпроти.

Ліля не знітилась і подумала, що цей мужчинка тоже так нічо.

— Ви маєте цілковиту рацію, — посміхаючись тепер уже персонально до Пепи, заговорив професор, — коли заперечуєте моїй попередній тезі. Я навмисне вдався до неї, як до свого роду інтелектуальної провокації. Ваша реакція — це саме те, чого я потребував для радикалізації нашої дискусії. Але хіба можливо заперечити той факт, що Антонич напрочуд часто оперує океанічними образами?

— Та ніхто й не заперечував, пане, — як міг іронічно, відбився Пепа. — Ви, напевно, сестри? — запитав він і Лілю, й Марлену водночас.

— Banusch, — дещо заголосно повідомила пані Рома, — ist eine typisch huzulische Speise, eine Spezialitat sozusagen, etwas wie italienische Polenta…

— Гаваріт па іспанскі, — прокоментував Пепа носовим голосом.

— Я знаю бануш, — квапливо запевнив Карл Йозеф, якому часом вдавалися деякі фрази українською.

— Сестри? — перепитала Ліля.

— Тіпа цього, — погодилася Марлена.

Пепа піймав її за руку, що саме тяглася над столом до кавника, і присвиснувши вигукнув чи замалим не вигикнув:

— Оце так нігті! Нащо тобі такі чорні нігті, ластівко?

— Артур! — владно прикрикнула його дружина, рукавом лляної сорочки збиваючи склянку з під соку, цього разу порожню.

— Артур? — перепитав Пепа, а тоді погодився. — Так, я Артур. Я вже тридцять сім років, як Артур.

"Уже старий, а ще нічо", — подумали водночас і Ліля, й Марлена, причому другій вдалося висмикнути руку.

— Не звертайте увагу, — холоднувато сказала їй пані Рома замість можливого в такій ситуації вибачення.

— Уваги, — виправив її Пепа. — Родовий відмінок — уваги. Знахідний — шию. Не звертайте шию. Гарні дівчатка, правда ж?

Пані Рома вдала, що запитання не до неї й голосно почала вставати з за столу. І справді — скільки можна снідати? Вона підійшла до вікна, за яким того прозорого на рідкість дня було видно чималий шмат гірської країни і вкриті снігом верхи на українському боці.

Обидві подружки зі знанням діла перезирнулись, а професор Доктор виявився тут як тут.

— Це чудово, що ви так уважно ставитеся до слова, пане Пепо, — захоплено промовив він. — Це зраджує у вашій особі непересічного поета. Пам’ятаєте в Антонича: "Тоді слова швидкі й доцільні, // мов леза, схрещую з громами"?

— Що ви, що ви, добродію, — скромно не прийняв Пепа його похвали. — Куди вже там! З якими громами? Хоч самі по собі схрещення мене часом цікавлять, мушу визнати…

Але цього разу йому не вдалося піймати ані Лілиного, ані Марлениного погляду: дізнавшися, що цей вмазаний чудак всього лише поет, вони подумки в унісон сказали "свабодєн". Поетів їх змушували вивчати напам’ять у школі і це не було по кайфу. "Ну й пішли ви кобилі в тріщину, рагулихи дурні", — подумав у відповідь Пепа і закурив цілком брутальну "прилуцьку", від якої очікував ще сильнішого запаморочення, чи, іншими словами, розширення свідомості.

Карл—Йозеф дивився в бік вікна, бо йому над усе хотілося підійти до Роми і бачити щось таке, що видиме тільки їй.

— Es ist heute so unglaublich sonnig, dass wir dort auf der Terasse sitzen konnten, — проголосила пані Рома, не думаючи про наслідки.

Але слово Terasse виявилося почуте й іншими. У Лілі й Марлени воно легко засоціювалося з їхніми фантастично відкритими купальниками. Артур Пепа подумав, що непогано б завалитися в шезлонґ і дотягнути половину прихованої під ванною горіхівки просто з пляшки. Коля ледь утрималася, щоб не сказати вголос "Четвертий обруч — це обійми теплого вітру, кружіння енергій". А Ярчик Волшебник, професіонал, зробивши собі сьому велику канапку з холодною телятиною, сиром, кружальцями помідорів, листками салату, майонезом, сардинами та кетчупом, запитав зненацька у професора Доктора:

— А ви… це саме… казали, що дивитесь продукцію Голлівуду?… Я тут маю касету з моїм… ну, новим кліпом. Про цього вашого… "Старий Антонич" називається… Подивимось?