— Гаплик мені — австрієць переміг! — закричав Пепа і картинно впав навзнак.

Карл—Йозеф обережно відклав убік свого меча і першим схилився над заюшеним Пепою. Другою була Рома, яка, повторюючи без упину "дурень, дурень, який несосвітенний дурень, а якби в око", кинулась тамувати кров спершу злощасним беретом, потім своєю хустинкою, а потім (так само поблідла Коля за кілька хвилин наспіла з аптечною всячиною) — шматками вати.

— Усі деталі цієї картини, — розважливо запевнив професор Доктор, — створюють надзвичайну смислову ущільненість і повну художню достовірність.

— Невже я не помру? Я буду жити? — запитав Артур Пепа, слухняно дозволяючи жінці обвивати бинтом свою нерозумну довбешку.

— Мовчи вже, дурню ідіотський, — крізь зуби відказала Рома і тут таки почала нестримно (чи нестямно?) сміятися.

Карл—Йозеф про всяк випадок знову відійшов до перил так боксер, пославши суперника в нокдаун, зобов’язаний дочекатися розв’язки у своєму, наприклад, синьому куті. Звідти він винувато спостерігав за Ромою, її рятівними зусиллями, її заплямованою червоним хустинкою та її сміхом (всі інші сміялися також). Йому було страшенно незручно за себе і він урешті вимовив "пегепгошую".

— Нічого не сталося, — поквапилася Рома і знову зайшлася сміхом.

— Як це не сталося? — ледь ображено заперечив Пепа, підводячись на ноги. — Сталося, сталося. Сталося те, що мусило. І хай мене чотири капітани зведуть униз! — уперто зажадав ямбом.

Але жоден з капітанів до нього не наблизився, тож він пішов без почту, зате насвистуючи "У горах Карпатах — отам би я жив".

— Справді, ходімо вже звідси, — запропонувала пані Рома. — Якось похолоднішало.

— А бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть, // лишень багрова плахта сонця кров у них роз’ятрить, — цілком слушно зацитував професор і собі рушив до виходу.

— Ви нас тоже знімати будете? — інтимно поцікавилась Ліля, коли всі спускалися тісними гвинтовими сходами, так близько одне від одного, і Карл Йозеф, цей пригнічений володар глядацьких симпатій, опинився між нею й Марленою.

— Фотки з нас? Будете? — уточнила Марлена наввипередки з подругою.

— Не буде, — твердо пообіцяла пані Рома Міждвохчоловіків.

Так, добром це скінчитися не могло — того ж вечора (чи, скажімо, й наступного), коли товариство зійшлося за чаєм у меншій їдальні, Артур Пепа вигадав нове парі.

— Переклади йому, — зажадав він від Роми, — що я можу випити пляшку горілки. Сам!

— Навіть не подумаю, — відрізала жінка. — Він це і так знає.

— Переклади, що я хочу побитися з ним об заклад на пляшку горілки, що я можу сам випити пляшку горілки, — повторив Пепа. — За один раз!

— Заспокойся і перестань, — не поступалася Рома.

— Добре, я сам, — махнув на неї рукою перебинтований боєць. — Чарлі, чуєш? Я. П’ю. Один. Пляшка. Фляше. Водка.

— Warum denn? — запитав Карл Йозеф.

Йому робилося все самотніше. Чим довше він тут сидів, тим менше розумів, що відбувається. Йшлося не тільки про ці слова погано зрозумілою мовою. Йшлося також про неї, про жінку, якій він за останній рік уже тричі пропонував кидати все і їхати з ним до Відня. "Ти зможеш викладати російську й німецьку в суботній школі, — тричі переконував її. — У нас тепер повно росіян, вони купують собі помешкання в першому окрузі й дуже багато платять за уроки. Я видам свій великий альбом. Я зароблю на нас двох. Чому ми не повинні бути завжди разом? Чому не сказати йому все як є?". Рома тричі просила зачекати і казала щось, чого він не розумів. Хоч вона й казала це німецькою. Зараз, коли все мало вирішитися, Карл Йозеф провалювався в цілком глуху, зусібіч оббиту якоюсь світлонепроникною повстю нору нерозуміння й невизначеності. Його немов накрило чимось тяжким і задушливим, і в цій жахливо ущільненій мішкуватій пастці він чув лише настирливе зовнішнє дудніння її чоловіка:

— Дивись. Дас іст айне фляше. Я кажу: я її вип’ю. Трінкен, ясно? Ти кажеш: найн. Я кажу: вип’ю. Ти далі: найн. Парі!

— Wie so? — запитав Карл Йозеф.

— Зо зо, — сказав Пепа. — Або не зо! Не так! Дивись!

Він поставив перед собою два гранчаки і по вінця наповнив їх тьмяною горіхівкою. Це була остання привезена з собою пляшка, й Артур Пепа ішов ва банк. Рома обхопила голову руками.

Першою з їдальні вийшла Коля. За нею, знизуючи плечима і скрушно всміхаючись, поплівся професор Доктор.

— Не знаю, як ви, а мені пора, — сказав він.

Але відходячи не міг не зацитувати:

— Нас двох сьогодні забагато. І обидва ми уперті.

— Ти завтра будеш конати зі своїм серцем, — попередила Рома.

— Конати? — Пепа закотив очі. — Конати — це недоконаний вид. Чарлі!

Він простягнув Цумбрунненові руку. Нічого не розуміючи, той подав йому свою. Пепа гаряче стис її й так вони завмерли — в рукостисканні, зустрівшись очима.

— Перебий, — сказав Пепа Волшебникові.

— Не треба, — зупинила Рома навислу над столом волохату тінь і перебила сама.

— Дякую, ластівко, — підморгнув їй Пепа і підвівся. — Чарлі! І ви всі! Показую!