— На практиці, — додав Грушевич, — часто не завдають собі клопоту з вибором засобів. Іноді повертається так, що засоби ототожнюються з ідеями. Один з трьох не розуміє ідеї, яка засіла в головах двох інших, і цього досить, аби його звести зі світу. А натовпові байдуже до причин, йому влаштовуй видовища…

— Мабуть, це все-таки споконвічна біда, пане Грушевич, — м’яко поправив лікаря Кривов’яз. Я подумав, що зараз засоби переконання стануть засобами війни, але Кривов’яз був людиною вихованою і сказав: — Не хотілося б посилатися на чужий розум, та що вдієш, коли зловживають правом оцінювати явища. Чи не тому після сплину літ дев’яносто дев’ять відсотків того, що робимо, здається пустою тратою сил? Отже, я пошлюся на чужий розум. Я колись подумки сперечався з тим висновком, нібито люди готовніше служать ідолам, аніж ідеям, проте це так.

Грушевич, видко, не збагнув, як тонко обійшов його професор, і згідливо кивнув.

— А жорстокість — породження неосвіченості, — додав Кривов’яз, не даючи можливості заперечувати. Він зміряв лікаря допитливим поглядом і сказав: — Над загалом запановують окремі істини, ними намагаються загнуздати практику… Та, бачу, ви стомилися. Либонь, пора спати. Того папства ніколи не пересудиш. Через нього впала ЗУНР, люди гинуть як не в тюрмах, то в сирих льохах… Завтра спробую найнятися за репетитора.

— А мені в одному місці пообіцяли медичне устаткування. Треба раніше встати. Добраніч, пане професор.

Тільки-но запала тиша, в мурі піді мною заворушилась щуриха. Вона, здається, вивела малят і знахабніла. Я вважав, що всяке живе створіння, плекаючи потомство, повинно триматися обережно, а ця щуриха здуріла: я міг її знищити, але не підіймалась рука. Видко, їй надокучило чекати, поки стихне бесіда, бо діяла швидко і необачно. Вибравшись на нари, вона стала шукати чоботи, та я їх попідвішував до гаків на стелі. Щуриха відчайдушне зашкрябала в торбі, де ще, певне, тримався запах м’яса, яким мене почастував військовий кашовар, і навіть дозволила собі пискнути, розлютившись.

Гидка істотка! Вона теж не впевнена в собі, інакше чого доходити до такої несамовитості? Я всім розхвалюю льох, переконую, що тут міцнієш духом, адже наш дух прагне до вічності, а це стихія вічності. «Серед цих старезних мурів лиш дивак може втратити рівновагу», — кажу я. Хлопці краєм рота усміхаються, а на серці в них, мабуть, те саме, що в конаючої з голоду щурихи. Вона ще недавно контролювала всю Ринкову площу і дещо знаходила, а тепер боїться лишати потомство і теребить клапті газети під нарами.

Я повернувся на другий бік, і щуриха заніміла.

Тепер я не скоро засну. Думати не хочеться, згадувати нема що. Я злажу з нар, скручую цигарку. В темряві тиші важко сидіти один на один з собою. Ніби накрили тебе рядном ганьби, і нема тобі ні життя, ані смерті.

Проклята щуриха. Викурила душу з притулку вічності. Історія, сивий патріарх підлабузництва, подарувала мені куточок в Корняктовому льоху. Як це мило! Бо що людина без притулку? Дикун. Німина в сідалі сонця, якщо сонце можна порівняти з доброю, нерозумною квочкою. Людина без пристановища не має ні обличчя, ні майбутнього. І я стану дикуном, як, не дай боже, нас підслідять поліцаї, бо в хаті, яку я збудував, гуляють вітри, а штраф за те, що я поставив її на бункері, не сплачу продовж усього життя.

Де в битві з перешкодами програють наші надії, звідти не виносиш прихильностей. Та в мене, як у тієї щурихи після родів, інстинкт самозбереження перетворився на свою протилежність, і я готовий віддатися катові, щоб тільки люди змогли пересвідчитися, що в моїх жилах тече кров.

Я рушив у куток, де спав Тодосій. Прокинувшись, він ніяк не міг зорієнтуватися, куди потрапив. Я сів біля нього на нари.

— Розкажи, Тодосію, як там на селі. Він щось пробурмотів і нарешті отямився. — Що розповісти, Прокопе?

— Хату мою не валяють?

— Ні. Марина запросила попа, хату освятили. Тепер трісочки ніхто не візьме.

— Знаю, що люди не посягатимуть. А власті?

— Гривастюк нібито казав, що грунт ти купив, це твоє, а штраф виплатиш.

— Гривастюк далі війтує?

— Хто ж візьметься? Тут треба і нашим, і вашим… Треба вміти. Лиш писаря взяв.

— А Марина, Тодосію?

— Від Левадихи вибралась. У Ковальчучки. Помирились. Ти знаєш, що старий відписав поле на церкву? Ну от, тепер рівні, нема за що ненависть роздувати.

— Марина нічого не вимагала, — сказав я.

— Але Ковальчуки потерпали. Знаєш: підніми палицю — винний пес дає ногам знати.

— А ти чого зірвався з місця?

— То, Прокопе, якась мана, — мляво відказав Тодосій. — Все мені осоружним стало: поле, дім, жінка… Мені з голови не виходило, чого ти не розпитуєш. Гадаю, невже і в нього таке, як у мене.

— Я мусив піти. Мене могли засудити. А твою Надійку я пам’ятаю. Мила дівчина. Злагоди не було?

— Де там! І на суперечку не заходило. Розумієш, біда. Мені не переставало здаватися, що зв’язав Надії руки, кривджу своєю долею, що чим далі, то буде їй тяжче зі мною. Туманів, туманів та й зібрався до Канади.. Ти ще був дома, як Крочакова Ревека розбилась?