— Тоді я проведу вав до нашого готелю. Приймемо до товариства, Олексо? — звернувся він до юнака. — Приймемо. Люди свої.

Юнак байдуже кивнув.

— Ми живемо в підпіллі, — ведучи їх за собою, розповідав Повсюда. — Думаю, не подивуєте. Нині весь світ у підпіллі. На щирість не проживеш, не виживеш. У душі плачеш — очі усміхаються, ночуєш у льоху — вдень гордо несеш голову, ходиш без документів — зате вештаєшся під носом у поліцая.

Вони перейшли площу, забралися у захаращений дошками дворик, крізь розвалений мур перелізли в другий дворик. Тут Повсюда підважив старі двері, що ніби випадково лежали на цементній приступці, й показав пальцем на темний отвір:

— Прошу до господи. На добровільне ув’язнення.

Льох освітлювався двома заґратованими віконцями. Уздовж стіни з покладених на цегляні підмурки дощок були влаштовані нари, а біля протилежної стіни, впершись закуреною трубою в склепіння, стояла залізна піч.

— Справді, з камери до камери, — зітхнув Грушевич, кидаючи на нари клунок.

— Воля ваша, — сказав Повсюда. — Я тут сплю близько року. Тинявся парками, а коли похолодало, цей льох для мене був знахідкою. Якось уночі йду вулицею і чую — ніби з-під землі озивається скрипка. Ледве дошукався… Ну, мені ніколи.

Грушевич видряпався на нари, сів, прилизав нижньою губою вицвілі в тюрмі вусики.

— Лягай, Тодосію, — підохотив Сліпчука, що сиротливо озирався навколо. — Лягай.

— Я під вечір повернуся, — сказав з дверей. Повсюда. — Зрештою, тут і Микола Павлюк ночує, він прийде швидше, розважить вас. Можете спати спокійно, про криївку ніхто не знає.

Увібравши голову в плечі, Тодосій ступив до нар, розгублено подивився на Грушевича і тихо застогнав.

ІІ

Через кілька днів Грушевич привів ще одного жильця. Хлопці вже спали, я тільки-но вклався.

— Присядьте ось на тапчані, — запросив шанобливо лікар. — Я розведу вогонь і зігрію чаю.

— Не турбуйтеся, пане Грушевич, я не проголодався.

— О, тут ще є грань. Десь товариство роздобуло вугілля. Це недовго, пане Кривов’яз.

Я колись чув це прізвище, але вбийте мене — не пригадаю. Грушевич мені не сподобався з першого разу, і я вирішив почекати, може, з розмови вдасться зрозуміти, кого він привів. Ми берегли криївку потайсвіту, як святиню, але коли Грушевич почне сюди водити знайомих, нас викурять.

Спалахнули скалки, гість підшлапав до дверцят.

— Гай-гай, —схлипнув він, сідаючи на цеглину. — А ці мури витримають ще тисячу років.

Грушевич підвісив над полум’ям казанок з водою і теж опустився на долівку.

— Чорна кам’яниця, Корняктів палац, — вів далі гість, похиливши голову. — Життя насміхається над ідеалами, пане Грушевич. Вам відома історія цього будинку? Його побудували наприкінці шістнадцятого сторіччя. Костянтин Корнякт, отримавши дворянство, розмахнувся на шість вікон. Він підігрів марнослав’я архітектора Петра Барбони, спрямовуючи удар проти Софії Ганель, — її Чорна кам’яниця була найпишнішою спорудою на Ринковій площі. І палац її справді потрапив у тінь Корняктового будинку. Він став предметом заздрощів. Його за великі гроші відкупив орден кармелітів, а в ордену — воєвода Якуб Собеський. Відтоді він став колискою не тільки багатства, але й політичних інтриг. Між іншим, тут вкладався мир між Річчю Посполитою і Московщиною, архітектурним вивінуванням захоплювався рятівник січової республіки Петро І, коли готував коаліцію проти шведів, за переказами, Хмель наш теж ходив палатами з прискуленим оком.

Кривов’яз випростав ноги, зняв капелюха. Полум’я з печі освітило сиві, дашками, брови, лукою вигнутий ніс, під яким темніла тонка лінія з’їдених старістю губ.

— Перепрошую, — сказав він. — Я розговорився, мов за кафедрою. То через оцей пам’ятник. Свідки розв’язують язики. А тут інше не треба забувати: наші нащадки не знатимуть, як історія ховала в Корняктовому льоху композитора Павла Ганиша, про якого ви мені розповідали, різьбяра Олексу Чорноту…— Він на хвилину примовк, ніби вагаючись, чи називати інші прізвища. — Живцем поховані, — мовив, зводячи брови. — Що може бути страшніше?

— Закипіла. — Грушевич вийняв з печі казанок. — Всипати цинамону?

— Дякую, не треба. — Кривов’яз узяв горнятко з окропом. — Не шукайте, пане Грушевич, у мене нежить, я однаково не відчую запаху.

— А мені не кортить вечеряти, — сказав Грушевич, розчулено дивлячись, як гість попиває окріп. У мене виникло підозріння, що він уже почав смакувати нашу сумну ідилію. — Сьогодні прочитав у газеті, — порушив мовчанку Грушевич, — що під час громадянських війн світ втратив ще понад десять мільйонів чоловік.

— Я про це маю одну думку, — озвався Кривов’яз. — Коли добро здобувається ціною таких величезних жертв, то ніякі вітри не відженуть від нього запаху крові.

— Поступ завсіди дорого коштував. — Грушевич підкинув скалок у піч. — Що не вміщується в рамки часу, те мусить доступатися. Але на практиці це перетворюється в сумну трагедію.

— Бо час мусить закарбувати в історію кожний крок.