Професор бачив, що вже всі втомилися і зараз звернуться до нього. Та Грушевич роздув ще гострішу перепалку. Мова зайшла про просвітянські громади. Чи дозволять їх поляки?

— Не дозволять.

— Мусять!

— Дурниці!

— Ти, видко, хочеш, щоб не дозволили.

— Йолоп!

— Хам!

— Запроданець!

— Від йолопа чую!..

Сякалися. Кашляли. Нервово скручували цигарки. Сварка всім остогидла, та ніхто не хотів поступитись, прикусивши язика. Вгомонилися лише тоді, як Грушевич повернувся до того ж, з чого почав: що громади розпалися де через заборону; більшість їх складу в тюрмах. Тепер навперебій заговорили, що їх повинні випустити на волю. Влада не втримається без місцевих кадрів, найактивніших представників громад. Усі відчули себе молодими і сповнений устремлінь…

У житті накопичилося стільки диких, як на здоровий розсуд, засобів впливу на людей, що з них, за поодинокими винятками, щодня можна, як із глини, виліплювати щось інше. Тому такого поширення набрала торгівля ідеалами,! і величезні маси народу час від часу безоглядно поринають у багно фанатизму. Хто був у камері, кожному раптом стало ясно, що без них не зуміють обійтись, їм хотілося думати, що уряд їх спеціально ув’язнив, аби зберегти, адже на волі навісніє голодна смерть. Лиш досвід предків — страх — стримував готову істерію рабопоклонства. Цей самий страх зіграв з ними жарт, коли прийшло звільнення.

Серед ночі в коридорах появилися наглядачі і, повідчинявши камери, гукали:

— Виходь! Виходь з речами!

Вони стікалися в тюремний двір. Якийсь недолугий дідусь кричав:

— Воля, панове!

— Провокація, — прошепотів професор.

Хтось знайшовся:

— До камер підводять труби. Заженуть назад і пустять гази.

— А ворота — навстіж, — злякано мовив Тодосій.

— Там, певне, поставили кулемети, — голосно продудонів Грушевич. — Лишень висунь голову!..

— Треба перевірити.

Хтось відокремився од натовпу. Грушевич поволік за собою Тодосія. Крадучись, попід муром рушило ще кілька чоловік.

Грушевич ліг на землю і виштовхнув за ворота клунок з пожитками. Тихо. Тоді він виглянув на вулицю і оторопіло рикнув:

— Утікай. Доки не пізно!

До світанку Грушевич з Тодосієм пересиділи в Стрийському парку. Коли почало розвиднятися, Грушевич спохватився:

— Тут можуть вчинити облаву. Нам ліпше змішатися з людьми.

Місто вже ожило, селянки торгували під фасадами фруктами. Грушевич купив яблук.

— Їж, їж. — тикав він Тодосієві тремтячими руками. — Солодкі.

Він відчув прилив ніжності до цього придуркуватого і безпорадного селюка й готовий був виміняти за його личаки свої чеські бештайгери.

Вони й не помітили, як біля жінки з яблуками зупинився поліцай. Він нагнувся до кошика, взяв яблуко, відкусив корінець, поремигав і кинув селянці монету. Вона догідливе напакувала його кишені плодами. Поліцай навіть не глянув на Грушевича і Тодосія. Посміливішавши вони йшли за ним до Ринкової площі. Протиснувшись крізь ярмаркових до ратуші, стали під стіною біля худорлявого юнака, який продавав різьблені хрести.

— Я ж казав, що випустять, — усміхнувся Грушевич, косячи очі на сонце. — Звичайно, це хитрість, вона мене не тішить. Але нічого. Яка рука, так і гребе. Будемо мати на увазі. Так просто вони нас не куплять, ми будемо вимагати прав для всього народу. На силу будемо відповідати силою. Ми і в пригоні вміємо брати те, що нам належиться. Як ти скажеш?

— Мені б до Канади, — простогнав Тодосій.

— Поїдеш, — запевнив Грушевич. — Спершу стань до роботи, зодягнися, відчухайся. Треба обдивитися, примірятися. Нічого не роби навмання.

Грушевич весело поплескав Тодосія по руці, поблажливо всміхнувся. Дихав він поквапливо, ніби перед цим зійшов з марафонської дистанції.

— Передовсім треба роздобути інструменти. Чогось мені не кортить до Тернополя. Розпочну практику у Львові… Гм! Аж не віриться. Вони, сучі діти, переодягли охоронців, підстроївши під банду. Нічого. Вони хитрі, але й ми биті.

Ночували в парку, а наступного ранку знову вигрівалися під ратушею, біля юнака, що торгував хрестами. Тут несподівано побачили Прокопа Повсюду. Він приніс юнакові якийсь клунок.

— Не забудь купити тютюну, — попереджав Повсюда, примружено дивлячись на хрести. Тодосій почув його голос, — аж підстрибнув. Прокіп був блідий на лиці, дуже марний, погляд став суворішим, бесіда і рухи млявіші, ніж півтора року тому.

— Краяни! — розпростер він руки, коли Тодосій сйінув його за куртку. — Ти як тут опинився, Тодосію?

— Ми з каталажки, — пошепки відповів Тодосій, сяючи з радості, як дитина.

— А з дому коли ж?

—. Та вже давно. Я поїхав невдовзі після тебе.

— То чим пахне світ? — засміявся Прокіп.

— Ой, не питай.

— Куди ж ви, хлопці?

— Нюхаємо запах сонця, —стаючи ближче, мовив Грушевич. — Земля нам просмерділась.

— Де зупинились? Я мушу йти на роботу, але хотів би з вами побалакати.

— Ніде, — простосердно сказав Тодосій. — Ночуємо в парку.