У кінці вулиці наздогнав п’яних офіцерів. Троє з них діє сяк-так трималися на ногах, а четвертий, незабутній «потомок польських революціонерів» капітан Опольчик, ледве волікся, звісившись на шиї товаришів.

— Тому-то знання і цінніші правильного погляду, сказав Платон, — белькотів Томаш Ренет, покручуючи великою головою.

— Платон мені до… — признався сусід. — Ця Ореста мене виснажила, панове. Щоб вона сказилася.

Ренет засміявся і, щось згадавши, поцілував два пальці і викинув руку над головами горілчаних братів, мов посилаючи поцілунок засоромленій матінці небесній.

— Гу-у-у! — сказав Опольчик.

Офіцери звернули до єзуїтського фільварку, справили біля ротонди потребу, зозулясте дивлячись на куполи, потім вивели Опольчика на середню алею і стали прощатися. Це була неповторна картина. Поклавши на уявні труби пальці, вони зарипіли траурно-тріумфальну симфонію Берліоза. Мені це здалося символічним. Королівською вулицею до площі Бастілії прямує колона музикантів, якими шаблею диригує переодягнений в однострій національного гвардійця Гектор Берліоз. Музика оплакує героїв французької революції, тіла яких поховані на площі… Польські офіцери так невинно винагородили мене за підлість Опольчика, що я був схвильований до сліз. Вони похоронили його, цинічно насміявшись. Спотикаючись і балансуючи руками, він боровся з підгірком, на який піднімалась алея, стогнав, а офіцери, похнюпившись, рушили назад.

Я вибрався з-за дерев і пішов за Опольчиком.

— Пане офіцер! — гукнув я.

— Е-е-е…

— Що з вами, пане Опольчик?

Він захропів, туманним зором ковзнув по моєму лиці. Над алеєю яскравіли, ніби усміхаючись, ліхтарі. Голова Опольчика безвладно впала на груди. Я підняв йому підборіддя. Обличчя його було нещасне і смертельно бліде.

— Хто ви? — запитав я.

— Хто? — він ікнув і закинув назад голову.

— Так, хто?

Опольчик зітхнув, в очах його мигнула тінь свідомості, і він несподівано заплакав.

— А хто? Я не знаю, хто я. — Він відступив од мене і, сівши на смітницю, по-справжньому заридав. — Хто я? — питав він між приступами плачу. — Хто?..

Я закурив цигарку і пішов геть.

Ми з Покутським перезирнулись, і кожен із нас зрозумів, що один для одного не маємо новин. Микола, усі, хто був у таборі і хто вирвався з рук, безслідно пропали. Я сів переглядати газети. У «Віснику» просякали натяки на те, що потрібно готуватися до вилазки за Збруч з метою повалення «тамтешнього уряду». Друкувалися повідомлення, що в лютому питання про Галичину знову буде розглядати Рада Ліги націй. «Друзі» чекали від цього деяких змін, розраховували на дозвіл політичних громад. І польські, і галицькі газети були заповнені інформаціями про дооровільний набір до армії. Я написав оглядову статтю про становище в колонії і, віддавши її Переймі, відніс Грушевичеві рукописи. Лікар подав мені розгорнений томик з підкресленими рядками: «Польща повинна виробити і виробить вищий і кращий ідеал суспільного життя, ніж комуністична Росія, створить більш високу матеріальну цивілізацію, ніж трудова Німеччина».

— Що ви на це скажете? — запитав Грушевич, заплітаючи тороки на халаті.

— Сестрою самовихваляння завжди була і буде жорстокість, — сказав я. — Людина і каста, впевнені в розквіті системи не терплять сумнівів і непокори.

— Я тієї самої думки, — озвався лікар. — 3 одного боку це заявка на занепад, але доки все піде з вітром, звідаємо лиха.

— Вам не робили закидів за уривок?

— Ви знаєте, ні. Не збагну, в чому річ. Це схоже на під’юджування, мовляв, ану ще щось викинь. Нині це в моді. Ніби заплющують очі, а на ділі пильно стежать за кожним кроком, вибираючи слушний момент, щоб знешкодити.

Грушевич хитався між «друзями» і комуністами. Та легко було помітити, що його настрій залежав від того, хто береться опублікувати його писання.

Згадавши про «добровільний набір» до армії, я хотів було спитати його, чи не збільшився наплив божевільних, але передумав. Мене те видовище болюче вразило першого разу. Ми опустилися на поверх нижче, до кав’ярні, і замовили чаю з бутербродами. За столиком Грушевич двічі запитливо глянув на мене, потім, узявши між долоні порожню склянку, загадково всміхнувся.

— Учора з Тернополя приїжджала моя Христина

— Вона на волі?

Грушевич кивнув.

— Я на весь день відпросився з роботи, оглянули місто. Шкода, що мені невідомо, де ви тепер замешкали. Христина хотіла з вами побачитись.

— Жалкую, — сказав я, розмірковуючи, чи не можливий в цьому який-небудь підкоп. — Як у Тернополі? Що вона розповідала?

Грушевич прицмокнув, відповів не зразу.

— Там відбулися арешти. Готують демонстрацію протесту.

Про це він міг довідатися і від «друзів». Була така мить, що я подумав поговорити з ним відверто, та, на щастя, він мене випередив.

— Скажу вам щиро, — засовався він на стільці, — мене Христина не втішила. Моя донька — фанатичка. Так, Прокопе. — Він поморщився і зітхнув. — Живе на віру з якимсь комуністом, без пам’яті від нього. І здоров’ям підупала. Помалу дерев’яніє душею і тілом.