На небі, мов спохвату забутий якимсь таємничим женцем, висів блідий місячний серп. Вулиці були освітлені електричними ліхтарями. Я лиш часткою свідомості відзначив, що Львів ожив поза моїми очима: працювала електростанція, у кранах появилась вода, пущені в рух окремі фабрики. А в душі вужилися сліди недавньої розмови з Марійкою. Я й сам ще не звільнився від минулого, а їй сказав багато прикрих слів. Найгірше, що це скидалося на гімнастичну вправу.

Я ішов у напрямку до головного вокзалу — вела підспудна надія, що раптом з поїзда зійде Микола. Тоді я відчув би себе далеко впевненіше. Либонь, то вічна історія: силу дають переконання. У мене міцніші переконання, ніж у Марійки, Миколині переважають мої. Попри все нами попихає потреба розшукати сильнішого, бо сильніший повинен би стояти ближче до істини. Наші пошуки сповнені болям і смутком, а згодом над нами підводиться кволодухий тлумач часу і все перекреслює, претендуючи перед лицем нащадків на найнезаперечнішу правду. І так воно давно ведеться…

Ще здалека я зачув багатоголосий гомін, потім побачив: під стінами вокзалу довгу чергу. Штовхнувши мене ліктем, до черги пробіг задиханий чоловік, запитав крайнього і кинувся під зачинені будки, в яких євреї продавали всяку всячину, від цвяхів до бубликів. У черзі стояли літні люди і молоді хлопці. З розмов я зрозумів, що чекають товарного поїзда з вугіллям. Площею походжали поліцаї, окремо тримався гурт солдат. Охочих заробити на розвантажуванні вагонів було так багато, що без бійок навряд чи обійдеться, і охоронці порядку були напоготові.

У залі я зіткнувся з нашим друкарем Петром Переймою.

— Забіг погрітися, — сказав він. — Товарний прибуде опівночі, а надворі морозюга. Перейма жив з сестрою на присілку під Вінниками.

— Давно стоїш? — запитав я.

— Ой брате! — махнув він рукою. — Відучора з вечора. А ти куди зібрався?

Він мав звичку, що-небудь питаючи, совати куточком рота, рухаючи білий рубець на щоці — якийсь донський козачок досягнув його кінцем шаблі під Обертином. Петро воював за обидва імператорські трони, з білими відбивав од червоних Причорномор’я, з червоними вгамовував козацький заколот на Дону, потім, перехворівши на тиф, приєднався до загону Загряди, що йшов на захоплений поляками Львів. Він мріяв про світову революцію, але вмів тримати язик за зубами і за це вважався знахідкою для нашої друкарні. Перейма дивував веселою вдачею. Ми були переконані, що, потрапивши в лабети жандармерії, він водитиме слідчих за ніс, поки його не розстріляють. До «друзів» і організації «Воля» ставився як до інертної, не вартої уваги сили. [51]

Я усміхнувся у відповідь на його запитання.

— На залізничних станціях, — сказав я, — завжди, як у камері схову, є трохи призабутих нами сподівань. Хочу подихати їх духом.

— Знаємо тебе! — моргнув Петро. — Бив би ти задарма ноги. Ну що ж, ігуменові діло, а братії зась.

Він мені створював репутацію отамана. Чим частіше я говорив про себе щиру, звичайну правду, тим більше йому здавалося, що це намагання ховатися за скромністю. У нього очі спалахували вогнем, коли я кидав репліки: «Галичани — приховані бандити», «У кожному з нас живе Довбуш» чи «Треба вбити полковника Родзісада». Він захлинався од сміху і вигукував: «Ох ти, брате Повсюдо!»

— Як вважаєш, — звернувся я до нього, — коли скомандувати черзі «До зброї!», було б на що подивитися?

Петро запчихав шипучим, потім зайшовся розкотистим молодецьким реготом.

—— Ну, ти ще й питаєш, — і заблискали золоті дробинки в зіницях. — От би солдати дременули! — Рубець на його засіпаному лиці блідів, мов розпечена дротина.

Мимо нас пройшов зацікавлений поліцай. Петро сплюнув і вийняв капшук з тютюном.

— А щоб тебе, рака, грім убив! — пробурмотів він. — Я його знаю. З Винників продажна шкура.

— Українець?

— Атож.

— Треба роздягти сучого сина і пустити голим на мороз.

— А-га-га-га! — вибухнув Петро, уявивши нагого поліцая на снігу. —— Ох ти, брате Повсюдо!..

«Жарти жартами, — подумав я, — а він піде з нами у вогонь і в воду».

До перону підійшов варшавський поїзд. Я потис Петрові руку. Забігали носильники, в почекальні хлинули польські солдати, сім’ї колоністів з лозинковими скринями і клунками. Я став під стіну в тунелі. За кілька кроків від мене, вдивляючись в обличчя приїжджих, чатували переодягнені агенти; один мені видався знайомим, і це справді був той самий невдаха, якого я колись виманив у поле, але тепер він не звертав на мене уваги. В них, бідолашних, пам’ять, мов туристська база. Мимо нас протупали лунким опустілим тунелем останні пасажири, я пішов до касового залу слідом за агентами,  розділяючи їх невдоволення і розчарування: ми не зустріли тих, на кого чекали.

Надворі падав сніг. Я не наважився їхати разом з агентами і пропустив трамвай. На тротуарах товпилися люди, мляво походжали пари. Я вийшов до середмістя, підозріло покосився на Корняктову кам’яницю. В усіх поверхах яскраво горіли вікна, на брук сипалося казкове сяйво. Корняктів будинок виглядав настільки обжитим, що важко було допустити думку про нічліг у підвалі. Я пішов по вулиці Коперника, минув палац Потоцьких. Пишна будівля здалась мені ще неприступнішою. Од неї віяло суворою стриманістю, яка не вселяла довір’я. З сумом подумав, що на цю ніч навряд чи знайду притулок між чарівними стінами «малого Парижа».