Про УКРЛІТ.ORG

Люди зі страху

C. 140

Андріяшик Роман Васильович

Твори Андріяшика
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (849 КБ)

Calibri

-A A A+

Одразу від Покутського я пішов до психіатричної клініки, де працював Грушевич. Під лікаревими очима синіли підкови.

— Ще трохи — і ночувати звелять, — поскаржився він.

— Завізно?

— Бувають дні, коли не справилися б п’ятсот лікарів. Вийдуть вранці газети з повідомленнями про прикордонні сутички — немає значення де: на заході Європи, в Африці чи в Азії — і нема ради. Пливуть тисячами. Мабуть, тільки в психіатричних клініках можна повністю збагнути, як війна пошкодила нервову систему людства. Вісімдесят відсотків несповна розуму. Ходять, живуть, працюють, та досить у газеті інформації про перестрілку, і починають блудній розумом. Тому, Прокопе, вибачте, відпросився ненадовго.

Ми стояли в коридорі клініки, мимо нас безперервно снував людський потік. Обличчя опечалені, збентежені сквапно пов’язані шалі, незастебнуті плащі й куртки, нечищене взуття. Мені стало страшно при думці, що ці люди розмножуються. Від цих психічно неповноцінних батьків і матерів народжуються діти з задатками садистів; наркоманів і недоумків. Якщо життя не внормується, з них можна буде вербувати головорізів, проституток і работорговців. Вони торгуватимуть собою, чіплятимуться за будь-які ідейки, аби себе виправдати. Примара війни все людство перетворює на стадо.

— Нарешті я відкопав у архівах повість, — сказав Грушевич. — Здав до друку. А спогади про Кривов’яза всюди бракують. Що таке?

Побачивши, що мене схвилював нескінченний ланцюг хворих, Грушевич теж задумливо став вдивлятися в обличчя.

— Ви не читали сьогоднішніх газет? — запитав він перегодом.

— Ні.

— Опубліковано повідомлення, що в Америці винайшли нову зброю.

Він нетерпляче переступив а ноги на ногу, даючи зрозуміти, що йому пора йти. Я попросив у нього рукопис спогадів про Кривов’яза і попередив, що надрукую лише найгостріший уривок.

— Впевнений, що вся ваша праця колись побачить світ, — втішив я Грушевича. — Вона цінна вже тим, що спогадів про видатних людей ми взагалі не маємо. Таких людей переважно вивчають у науковому плані, заробляючи ступені. Як на мій розсуд, це здебільшого оббріхування.

— Повністю приєднуюсь до вас, — усміхнувся Грушевич. — До побачення, пане Повсюдо!

— На все добре!

Чисто в галицькому дусі слід було сказати Грушевичеві:

«Кинь свою писанину, бо не за горами бунт. Повістями революції не зробиш. Виходь на площу з прапором». Цікаво, як би зреагував Грушевич? Я йому навіть на притики не дав про «той день», бо він все-таки зв’язаний з «друзями». Перейшовши до клініки, Грушевич, мабуть, покинув теорії про всесвітній гуманізм. Чого доброго, його вважали б божевільним. Я запропонував би здавати деякі ідеї на перевірку до божевілень.

 

Один примірник газети я крізь щілину в дверях просунув до залу засідань наукового товариства імені Шевченка.

Наступного дня донцовський «Вісник» відгукнувся на ваш перший номер так: «Шайка бандитів намагається посварити український і польський нарід. Ми віримо, що ця шайка буде виловлена і покарана, але зі свого боку застерігаємо поспільство: «Не піддавайтеся намовкам дурисвітів. Наше щастя в єднанні з польским людом. Поки що ми не маємо відповідних, зобачників, але більш ніж вірогідно, що згадана з на бандитська шайка складаєтьса з відісланих агентів Москви».

«Вісник» передрукував кілька заміток з нашої газети. Вона була заповнена анонімними розповідями про людські долі, на четвертій сторінці був уривок Грушевичевих спогадів і хроніка про найважливіші: події. «Вісник» передрукував чотири розповіді, підписавши їх внизу великими літерами: «Куплений Москвою»,. «Запроданець», «Перекупка» і «Шахрай». Недарма кажуть: «Злодію, шапка горить».

Між коробками кам’яниць метушились сніжинки. Здавалось, їм ніколи не досягти землі, проте снігова подушка напухала м’яко під ногами і тверділа, як лід. Ми з Марійкою йшли на свято до Мигельської і Ганиша, які при свідках справляли заручини, а весілля відклали на весну. Я і чути не хотів про Мігельську, але з Марійкою вже щось сталося: вона наполягала, сердилася, погрожувала… Я цього майже чекав. Ми йшли мовчки, сотаючи на ум недомовлені докори. Мене тричі зупиняло, і я всі три рази долав нехіть, відчуваючи, як мене опустошує це недодане змагання.

Гостина мала відбутися в кав’ярні. Ми йшли завчасу, бо мені треба було де того, як усі зберуться, кудись застромити свою непривабливу на вигляд куртку. Вся ця історія мене мучила. Дорогою я напружувався, деревенів і подумки лаяв Марійку.

Протягом останніх тижнів проміж нас не мигнула навіть тінь на суперечку. Я, правда, не питав, як Марійці на роботі, а вона не згадувала. Але ми говорила про людей, з якими я зустрічався, вона задоволена, що люди слухають мене. «Вісник» далі опльовував нашу газету. Ми собі вечорами посміювалися. Марійка навіть, радила пройтися по «Віснику» бичем на кшталт відповіді запорожців султанові.

Якось я побачив перекреслені дати в Марійчиному календарику. Я спитав очима, навіщо. Вона згорнула календарик і, поклавши на підвіконня, запитала:

 
 
вгору