— Спи, — не дав я їй доказати. — Бо піду. Ти мене заганяєш у такі страхи, що не засну.

— Добре, я мовчу…

До ранку я таки не задрімав, хоч думав не про «той день» — я його давно наперед бачив. Поснідавши, ми розійшлися: Марійка на роботу, я на Волинський шлях. Повернувся вночі. Марійка розповіла про відвідини Мигельської. Поетеса скрипіла стільцем до пізнього вечора, та я, мов на зло, не показувався. Вона патетично і яскраво змалювала свої стосунки з Павлом Ганишем, трохи наговорила на Чорноту, мовляв, невихований, в одній освіченій компанії їй довелося за нього червоніти.

— Тебе не картала за засідання? — запитав я.

— Застала мене з перев’язаною головою — вона в мене чогось поболює. Простудила. І ще розказувала Мигельська, що в Кракові видають Кривов’язові трактати.

— Неважко здогадатися, що вони в них залишили.

— Між іншим, Мигельська натякала, що Кривов’яз деякі події описав туманно.

— О-о! Це з їхнього лексикону. Тільки справедливе міркування — кричать: туманно, двозначне, нез’ясована ситуація, нема оцінки можливостей і потужних сил. Я при республіці читав їх часописи. Недарма гавкали на всіх перехрестях, аби ті часописи передплачували. Ті помиї з вух лилися.

— Ти щось зробив сьогодні?

— Найголовніше: переконався, що люди чекають.

— А я що казала! Одвернися, я вдягнусь і підігрію тобі їсти.

— Я ситий, Марійко. Частували.

— З чаркою?

— Ні.

— Хтось-то казав, що нині політичні бесіди починаються після третього тосту.

— Я з інтелігентами не зустрічався, — усміхнувся я. — Гасити?

— Еге, — мовила вона, наспівуючи.

— Завтра до Покутського піду, — сказав я.

— Про Павлюка не чути?

— Може, старий що-небудь знає.

— Я хотіла б, аби «друзі» залишилися біля розбитого корита.

— Інакше й бути не може.

— Пригадуєш, ти мені розказував про прив’язану Теклю? І Я її сьогодні бачила на сходах, коли йшла від сестри. Це вродлива і якась тепла, сяюча жінка. Глянеш — і не зможеш забути. Вона прийде до сестри в неділю пополудні.

Обов’язково підстережемо. Мені цікаво, що ти про неї скажеш.

— Я сьогодні зустрічався з одним чоловіком. Голос падає на тебе, як удари молота по шині.

— Неприємний.

— Чуєш — вітер скиглить? Приблизно отака приємність.

— Я люблю, коли надворі заметіль.

— А ти під ковдрою?

— Умгу.

Вона вийняла з-під ковдри руку і вкрила мені плечі. Вмостивши на моїй руці голову, вона незабаром заснула. А я, як і минулої ночі, почав мучитись і знущатися над собою. Після дурної вихватки Окільнюкової Докії я не переставав думати про Марину. Я не міг собі вибачити, що поступився Марійці, а тепер вона мені немовби перша дружина, тоді як Марина ніби побічна, до якої я повертався у гадках…

Вітер скиглить, мов плаче.

— Ти де, синку, пропав? — Покутський осунувся на лиці, погляд зацькований, увесь він — наче його помістили під зменшувальне скло.

— Від Павлюка немає вістей?

Старий з таємничим виглядом пошамкав губами.

— Як тобі відповісти? І мовби є, і нема. Чув, що Перемишлянський табір перевозили кудись у глиб Польщі, і багатьом вдалося втекти, кількох забили. Будемо надіятися, що Павлюкові пощастило.

— Давно?

— Такий час, що повинен би добитися. Та воно — дорога, всіляке трапляється. Серце моє віщує, що з ним усе гаразд. Я серцеві вірю. Як стара моя, небіжка, занедужала…

— Заспокойтесь.

Якби не Гривастюк, і я дожив би в мирі з Мариною до глибокої старості. Але цьому світові треба втоптати людину в землю і подивитися, чи зможе вона піднятися. Я піднімуся. Марина простить мене, і, коли треба, я її прощу. Але світові не прощу. Я йому не прощу того, що він готує війну моїм синам, позбавляючи їх батьківського благословення, яке, можливо, зупинило б їх перед тим, як брати людину на мушку. Мої сини будуть убивати, це я знаю. Світ досягає своєї мети. Ще років п’ять поникаю, як скажений пес з ланцюгом, а тоді сини відмовляться мене розуміти…

— То де ти, га?

— Пересидів кілька днів у селянина на висілку коло Чишків.

— Біда?

— Пропасть.

— Села повстануть. Тобі треба побути на сходках. Не хочу забігати наперед, діло покаже, та як би там не було, треба ламати, треба добуватися до поганського нутра. Нас закують — другі піднімуться. Нехай дивляться з усіх країв, як Галичина відстоює свої права.

— Ви це облиште. Надивилися, досить. Тут або скинути пута, або вмерти.

— Та так…

— За першим разом до зброї доводити не слід, але згодом розмелемо гарнізон на трину, Підберіть друкарів.

— Є, Прокопику. Дай, аби було на папері, і завтра — хоч відозва, хоч газета вийде. — Він перейшов на тон нижче і почав якось поважніше. — Люди поспіль прості, самі так не вкладуть, а допускати будь-кого не будемо. Навчені.

— Давно чекаю, коли стану потрібний.

— То з богом, сину.

Покутський підтримав мене більше, ніж хлопці, з якими я вчора мав бесіду. Старий не дивився в криницю істерії і не покладав на виступ рожевих сподівань. А вчора я наслухався казок. Мені не хотілося доводити, що перемога залежить від звиродніння правителів. Тим часом у Галичині ще складніша ситуація. Завойовник може розжиріти й звиродніти, але він завжди опирається на військові дружини, які Почувають себе гостями. Це серйозна обставина. Найслушніша нагода була, коли повернувся Загряда. Офіцери були стомлені світовою війною, «гостей» ще не запросили до столу. Та цю нагоду упустили.