А звірина продовжувала чекати. Сука знову лизнула повітря і заскавучала. Мабуть, треба було і їм принести гостинців, та про це хлоп’ята нічого не казали. Я поклав руку на ребро хвіртки. Собаки побачили в моєму рухові щось непристойне і загарчали. Тоді я спокійно обійшов їх, піднявся східцями до ґанку, витер ноги і, глянувши в сіни, мало не спіткнувся: з сутінків на мене напружено дивився господар. Обличчя його було сіре і зливалося з кольором коротко підстриженого злиплого волосся.

Я привітався, сказав, що хотів би бачити полковника. По лиці господаря промайнули якісь хворобливі тіні, він запитав, чого мені треба. Наскільки я зрозумів, переді мною стояв відлюдник, чоловік замкнений і, як завжди в такому стані, жорстокий, але здатний легко розгубитися, коли на нього натискати віч-на-віч. Він стояв навитяжку, тручи пальцем бічник приставленої до стіни драбини на горище, і мені видалося, що він невловиме обходить мене думками, як лінивець нову роботу.

Коли я назвався солдатом італійського фронту, полковникові очі на коротку мить посвітліли, і він запросив мене до кімнати, вибачився за безладдя, бо служанок принципово не бере, а німого діда утримує заради домашньої птиці — дітвора зазіхає. Ми пробалакали доброї півгодини, полковник мало-помалу розговорився, але дослідів не зачепив жодним словом. Якби я на свої вуха не чув собачого сміху, то вважав би їх хлопчачою вигадкою. А може, серед мешканців містечка були люди, які насміхалися над його пристрастю, і він до пори стримував себе, сподіваючись точніше переконатися, що я чужий.

— Я під Трентіно командував ротою, — сказав полковник і перейшов на німецьку мову. —Aufstehen!.. Aufgesessen!.. Vielleicht konnten wir am Abend zusammenkommen? [46]

Він скоса поглянув на мене, ніби перевіряючи, яке враження справила на мене його чиста берлінська вимова.

— Ісh habe mich zu einer Reise entschlossen… [47] — почав було я.

Полковник несподівано усміхнувся і сказав, що раз я приїхав здалека, то так і бути, він мене вислухає. Я вийняв пляшку, велично обмахнув з неї наліт вільгості й поставив на стіл. Полковник розгублено озирнувся по кімнаті, розправивши плечі, звівся, зайшов до сусідньої кімнати і повернувся з підсмаженими голубами, хлібом і квашеними огірками. У нього був такий вигляд, ніби його щойно обікрали, але, позирнувши на пляшку з печаткою львівської ґуральні, він одігнав сумніви.

Ми розпили рівно половину пляшки. Полковник пожвавішав із цілковитою щирістю, .забувши, що я не за цим приїхав, став розповідати про свої досліди. Я слухав його терпляче і почував себе не ліпше за того злодія, який-протягом місяця годував м’ясом собаку, а коли заліз через вікно, наступив котові на хвіст. Пташине царство для полковника було тим самим, що огриблення коріння для дуба. Завдяки йому він існував.

З полковникових спостережень виходило, що кожна птиця має свій характер. У гусей, приміром, філософська вдача, качки меланхоліки, голуби сангвініки, а собаки холерики. Але і між гусьми, качками, голубами, як і між собаками, є оригінали. Це не просто виявити. Кожна звірина намагається наслідувати звички господаря, таким чином, господареві особливо важко працювати, ми ж бо, присвятивши своє життя науковим проблемам, повністю забуваємо про себе. Крім того, досліди вимагають великих затрат. Зельта, наприклад, поки дійде до тієї стадії, коли не соромиться демонструвати свої звички, випиває вісімку горілки. Гуска Пруссія з’їдає півфунта вимоченої в горілці кукурудзи. Голуб Мадагаскар потребує близько ста грамів.

Полковник подав мені книгу спостережень, коротко зітхнув, як це робить утомлена, фанатично віддана справі людина. Виражаючи дослідникові співчуття, я зітхнув довше, з присвистом.

Пополудні після того, як я досхочу надивився п’яних гусей і собак, полковник видав мені записку до свого заступника, дозволяючи мені побачення з номером 716050. Перед цим старий дивак мав з табором телефонну розмову (сам він перебував у відпустці) і дав заступникові якісь розпорядження з приводу зовнішності арештанта.

Поспішаючи до табору, я думав про систему нашого життя. Це такий організм, руками якого можна і задушити, і воскресити людину. Все залежить від того, наскільки ти пройдисвіт. А взагалі нікому невідомо, куди тече життя.

Загорожі починались одразу ж за мостом через Сян. Микола вже чекав мене у дерев’яній будці. Я подав солдатові записку, і той, перекинувши через плече карабін, вийшов за ворота. Ми залишилися один на один. Микола змарнів, стояв, увігнувши голову, і так він, мабуть, вже ходитиме. Ми міцно обнялися, Миколині очі затуманилися сльозою.

— Ти як сюди дістався? — запитав він охриплим голосом.

Я знизав плечима, чогось не знаходячи що сказати.

— Тебе не Ореста видала, — мовив я, помовчавши. — Знаєш?

Микола махнув рукою, мовляв, це тепер не має значення.

— Я думав, що ти в фортеці, — заговорив я квапливо. Привіз у варених яйцях пилочки. А ти в таборі, бачу, й солдат вступився…

— Звідси не втечеш, — озвався Микола, хотів було пригнутися, та тільки показав рукою на ноги: — По три чоловіки сковують ланцюгами.