— Навіщо?

— Бо плин часу для Львова зупинився.

— Ти сердишся, що ми йдемо на цвинтар?

— Я давно про це мріяв.

— То в чому річ? Га, Прокопе?

— Зима.

— Зима, — повторила Марійка. — А ми не першими прийшли на цвинтар. Дивись, скільки слідів.

— Це розлучені небом прийшли змітати сніг зі своїх близьких. Яка зворушлива турбота!

— Ти бував на львівському цвинтарі?

— Ні.

— Він один з найбагатших у Європі.

— Коли ми хоронили Кривов’яза, я подумав, що цей цвинтар, мабуть, найхарактерніший тим, що в кожному кварталі можна провести чітку лінію між могилами багачів і бідняків.

— Чого ж ти кажеш, що не був тут?

— Я хотів почути, чим ти мене здивуєш. Тепер слухай: це один з найнещасніших цвинтарів у Європі. Його пограбували. Ти зараз побачиш. З гробівців познімали плити і потрошили черепи в пошуках за золотими зубами і перснями; мармурові плити повивозили до Варшави; мідні хрести і підсвічники перелили на гарматні гільзи. Інше: спитай, де могила Павлика, — тобі ніхто не покаже Я можу назвати півсотні прізвищ визначних людей, могили яких зрівняли з землею. Якщо діти не піклуються про збереження пам’яті своїх батьків, то вони будуть поганими батьками. Але ж діти не мають змоги це робити, бо оплакують свою долю. Буваючи на цвинтарі, ти легко можеш зробити висновок про те, куди поспішає цивілізація. Якщо її слідів тут немає, то вона поспішає до гробу.

— Але тут повинні бути люди, які мають доглядати пам’ятники.

— Є. За господаря недавній комендант Петрушевичевої резиденції.

— Це до прикрості символічно, сказав би Прокіп Повсюда.

— Той тип постачає служанок польським офіцерам, — додав я. — Зате він і йому подібні ріжуть патріотів: «Знести пам’ятник Міцкевичу». Чи знають вони, що Міцкевича звеличили українці Попіль і Паращук? [44]

— Могила мого батька, — сказала Марійка. — Боже, справді нема підсвічників.

Од підсвічників залишилась тільки масивна залізна плита з медальйончиком. Рельєф зображав низьку візерунчасту вазу, на якій сидів дикий голуб. Своєрідний натяк на скороминучість життя. Хтось ушанував галицького депутата: овальний порцеляновий портретик видовбали.

Марійка молилась, склавши руки на грудях. Вона скидалась на ангела.

— Я йому розповіла про нас, — сказала Марійка потім, по дорозі з цвинтаря. — Не будеш сердитися?

Вона вся немовби світилася, погляд став лагідний і покірний.

Ось і на тому світі зможуть рядити, яке спокутування накинути на мене за гріхи. А скільки я ще ряситиму ними!..

Зачесала шарга з дощу і снігу. На каштанах підмокала кора і збиралась брижами від холоду. Я зупинився під яблуневою гілкою, що звисала через штахети Було дуже багато бруньок. Можна на той рік чекати від садів великого врожаю. Взагалі земля жадає родити, адже шість років її топтали і рвали вибухами, шість років вона тужить за хліборобськими руками. Вона хоче розгорнутися перед зором шовком жита, теплими смугами наповненого бджолиним гудінням картоплиння, розлитися навколо білою росою гречаного солодкого цвіту.

— Якби ти нікуди не йшов від мене! — мовила Марійка.

Я подумав, що життя мусить поліпшитися. Може, мені вдасться заробити грошей і сплатити ту чортову контрибуцію? Чи я до самої смерті маю нести каторгу? Схоже на те, що бог війни вирішив мене не одним, то іншим способом звести зі світу. Навіть у мирний час не хоче поступитися. А якщо це означає, що буде нова світова війна? Не може бути, щоб мене випадково так обплутало…

Гривастюк… Хто б додумався зробити забутий у бузині бункер могилою? Як він тонко зіграв на скрипці віку! Ось він переді мною. У вишиваній сорочці, в зеленому капелюсі, простакувато вдоволений, невибагливе спокійний, щиро відкриті зіниці легко плавають під сивіючими бровами, повторюючи: «Гай-гай.. Тож маємо в Галичині свою рідну владу. Дочекалися. Довго чекали, дуже довго…»

— Ти якийсь млявий, — каже Марійка. — Більше на цвинтар не підемо.

— Все-таки добре, що я заволодів бункером.

— Бункером?

— Так. — «Слава богу, це всіх бентежить».

Марійка запитливо-сумно поглянула на мене і знизала плечима.

— Ще ти щось згадуєш.

— Село, свою хату.

— Продовжуй. — Марійка очікувально стулила губи.

— Та більше й розповідати ні про що.

— Не хочеш? — тихіше мовила вона. — І не треба. — Згодом крадькома зиркнула, твердо, зі злою радістю додала: — Я люблю тебе і любитиму.

— Проїдемось трамваєм?

Вона стріпнула віями, усміхнулась:

— Такі ви — зі страху.

Ми висіли аж на Гетьманських валах. Я пообіцяв прийти ввечері.

У Святоюрському храмі гриміла відправа. Я скосив очі на статую змієборця і став підніматися сходами до дверей. Зверху могутнім водоспадом на мене лився церковний гімн. Мене засліпило сяйво царських воріт, я знічено притулився плечем до колони, забувши перехреститись, і мене зокола заштрикали похмурі погляди. Я заворушив губами, ніби шепочу молитву.

А господь торжествував, усвідомлюючи свою вседолаючу міць. Перед ним раз у раз падали ниць, попереду я не бачив жодної гордо піднятої голови. Очі, висушені демонічним переобтяженням уяви, повзали, як липучі мухи, шукаючи, хто приховує свої провини перед богом. Для цих очей невинність видалася б гріхопадінням, бо тут падіння було гідністю.