— Це могло бути й провокацією.
— Могло, звичайно, — мовив Невечір якимсь особливим голосом; мабуть, перший видобув обріз, але дотепер не робив подібного припущення. — Та, знаєте, люди бачили по відношенню незнайомця до війта, що це свій хлопець. А втім… У мене знаєте, що було на серці? Я згадав, як не раз вранці ми, малі, лежимо на печі, мати підігріває борщ на плиті, а сусідки, чоловіки яких уже пішли в поле, гомонять у хаті про яку-небудь біду, що насувається. Вони балакають, а в мене щеміт, і я люблю всіх, хто в хаті, за те, що разом журяться. І так воно щоднини, а як-лишень прийде біда — ми самі, ніхто не навідується, ніби розбрелись у комірне. Тоді мене огортав жаль до наших сусідів, які стали нам чужими перед лицем біди. Щось схоже було зі мною і того дня. Поховалися за вікнами і чекають кожне зосібно, поки невідомість загляне в двір. У самого одинокість і страх, та пересилив себе, вийняв з-під стріхи карабін, пішов на вулицю… В житті бувають хвилини, в які чиниш таке, чого від себе й не сподівався. Але лихо переважно роз’єднує. Я колись читав про напади татар. Хто гріється панською ласкою, той поспішає за мури замка, хто має добрих коней — тікає у степ, а решта, попеліючи від жаху, дочікується, коли накинуть аркан на шию. Не один мільйон молодих чоловіків і жінок забрав хан у неволю. Самі татари були певні, що вже не лишилось людей на нашій землі. А що тепер? Не те саме? Слово даю, що поляки дивуються, як ми не вигинемо пень у пень. Видко, нас тримає лють. Та я розбалакався, пане Повсюдо, а ви, либонь, квапитесь.
— Ви були з Олексою? — запитав я.
— Бачився. — Під синьою вією знову ворухнувся білок його сліпого ока. — Хлопці якісь не ті стали. Правду сказати, то й розмови між нами не вийшло. Перекинулись прихапцем кількома сливами, і я пішов. Коли моє невлад, то я назад. Грушевич бідкався, чого я його не попросив оглянути родича. Але ж я при ньому говорив, що Федько лежить при смерті. Здається, й ви тоді були присутні. Грушевич навіть вусом не моргнув. Тепер Шкодує. Каже, ми повинні виручати одні одних. Я подумав, навіщо отак навідліг рубати по чужих жилах. Ти ж мене, добродію, і не знаєш, а робиш закиди Я кому можу поміч дати, то й без тебе даю…
Однаково Невечір не вселив у мене приязні до своїй особи. Якийсь він гадюкуватий. Прощаючись, я взяв його адресу, сказавши, що напишу в тому разі, якщо у Львові почнеться заворушення. Нехай і в селі починають бунтувати Моя пропозиція і довір’я зворушили його. Він напівголосно сказав. «До побачення», і губи продовжували ворушитись, немов вимовляючи якусь присягу. Очевидно, я говорив про «заворушення» таким тоном, наче це подія найближчого часу. А я, оцінюючи подумки усіх знайомих, сам не допускав такої можливості.
Надворі піднімалася завірюха. За останні гроші я купив квиток на трамвай, доїхав до середмістя і стад під якимсь будинком, не знаючи, куди податися. Вперше відчув, що нічого не хочу. З дахів кидало снігом. Я ближче притулився до стіни і заплющив очі. Переді мною на хвильку з’явився Василько, потім його заступив Семенко з оселі за лісом, який оперіщив мене прутом, гадаючи, що я мертвий. Збоку вибухнув дівочий сміх. Я відкрив очі. Мимо пройшли дві панянки, заквітчані сніжинками. Вони мигцем глянули на мене, не перестаючи сміятись, та, зробивши кілька кроків, повернулися назад, і одна з них простягнула паперову марку. Я внутрішньо здригнувся. Панянка подивилась на мене і ткнула мені асигнацію за вилогу плаща. Далі вони рушили підбігці, ніби їх підхопила віхола. За сніговою завісою знову пролунав сміх.
До вечора випало стільки снігу, що перестали ходити трамваї; під тягарем налипу порвалися електролінії; електростанція, попрацювавши кілька днів, знову зупинилася. Місто залишилося без води. Я прислухався до розмов у підворіттях, — може, почую ще про якусь аварію чи катастрофу. І не обманувся в очікуваннях: на Ринковій площі залізничник розповідав про те, як під Мостиськами зійшов з рейок товарний поїзд.
Навколо мене несподівано завирували біди. Мені стало не так сиротливо Покутський не повірив би, що вранці я стояв на краю безодні. До мене повернувся дар шкилювати з життя, я втішився, що Покутському вдалося продати касу гарту, і я міг віддати Грушевичеві гроші, які позичив, їдучи до Перемишля.
— Якщо Павлюк вирветься на волю, — сказав Покутський, — спробуємо натискати на власті, аби місцевим давали роботу. Досі стараються для польських переселенців.
— Хіба між вами нема комуністів? — запитав я, здивований цим поворотом.
— Чого ж, є, але це люди, яких треба вчити. — Покутський зробив енергійний кидок рукою, в очах засвітилися іскорки. — Якби повернулися кадри, ми б заварили кашу! Нині кожний майстровий чоловік прокинувся розумом.
Мене не залишав подив. Я знав Покутського як чудового фахівця, сердечного діда і воркотуна, коли мова заходила про політику. Тепер я бачив перед собою Покутського, який чогось прагне і навіть натякає, як поводитися, з ким мати спілку. Як завжди в таких випадках, мене підмивало випробувати його віру сумнівами, та я стримав себе. Я тільки сказав: