В його бібліотеці знайдено брошуру за 1894 рік «Як самому виростити плодовий садок». Цими порадами користувався Дмитро Іванович, коли, засукавши рукави, брав у руки лопату, копав ямки, розпушував родючу чорну землю.

В робочому кабінеті професора Яворницького — безліч книжок з археології, етнографії, історії Росії, України, твори класиків. Багато з них — подарунки від авторів.

Тут же була невеличка дерев’яна трибуна. Він часто підводився з-за столу, ставав біля неї і продовжував працювати. Любив добротний папір, завжди писав пером «рондо» і обов’язково чорним чорнилом, яке для нього готував один знайомий хімік. Оці речі — папір, перо, чорнило — були для Дмитра Івановича співучасниками його щоденної творчої праці.

На робочому столі під склом — портрет професора О. Потебні, його вчителя, людини великого розуму, сильної волі й широкої ерудиції. На стіні — портрет Тараса Григоровича Шевченка, обрамлений квітчастим українським рушником.

У вітальні будинку, на стіні, ще й досі зберігся монументальний розпис. Його створив художник Микола Іванович Струнников. На цій картині художник зобразив Тараса Бульбу з синами в поході.

Історія цього розпису така. В 1920 році митець жив і працював у Катеринославі. За проханням Дмитра Івановича, з яким його пов’язувала давня дружба, він приїхав до нього, щоб попрацювати в історичному музеї. Жив Струнников у будинку вченого.

Дмитро Іванович надихав художника взяти пензель та написати «Тараса Бульбу з синами», «Козака з бандурою», «Автопортрета».

— Дивлюсь, як ви ото пензлем доторкаєтесь до полотна, — каже вчений, — і впізнаю рєпінську школу. Щасливий ви, Миколо Івановичу, що працювали з геніальною людиною.

Микола Іванович радісно усміхнувся.

— Та вже стараюсь, щоб не потьмарити ім’я свого вчителя і наставника…

— Бачу, Миколо Івановичу, що ви все більше й більше захоплюєтесь запорожцями. То, кажу, було б добре, якби ви проїхались в козацькі села Покровське та Біленьке.

Микола Іванович послухав Яворницького, поїхав у с. Біленьке. В тому старовинному селі чимало він написав портретів. Художник на тлі українського краєвиду змалював своїх героїв: М. Білого, П. Макаренка, Я. Пазюка, українську жінку Одарку Пазюк та «Козака на дозвіллі». Твори Струнникова й сьогодні радують своєю майстерністю.

Інколи через хворобу Дмитро Іванович не приходив у музей, тоді співробітники йшли до нього додому, кожен, звісно, тільки з невідкладними справами.

Підписуючи будь-який офіційний документ — грошовий чек чи листа до вищих інстанцій, Дмитро Іванович рідко коли користувався бібулою, а найчастіше присипав свій підпис на документі дніпровським білим піском, який швидко вбирав чорнило, а потім здував цей пісок і повертав документ.

— Так робили в Запорозькій Січі, — чи то жартома, чи то серйозно зауважував господар.

— Так-то так, Дмитре Івановичу, — звернувся до нього вартовий і водночас касир музею дідусь Олімпій Андрійович Щукін. — А от скажіть, у чому мені носити зарплату з Держбанку для співробітників музею? Зброї у мене немає, охорони не дають, хоч би портфель був…

— А навіщо вам портфель? Краще без нього, бо хтось і справді подумає, що ви гроші носите.

— Та воно конешно, а все ж таки, в чому приносити з банку гроші? — допитувався дідок.

— А я вже подумав про це. Ось гляньте, що це в моїх руках?

— Начеб псалтир!

— Так, правильно. А тепер загляньте всередину, що ви тут бачите?

— Нічого не бачу: наче якась коробка, чи що?

— От і добре, що ви побачили коробку. Оце вам буде портфель.

Дмитро Іванович вирізав усе священне писання зсередини церковної книги і зробив з неї скриньку. Отже, коли збоку глянути — псалтир, а всередині — потайне сховище на гроші.

— Оце добре, Дмитре Івановичу! А я б до цього й не додумався.

— Це певне сховище! Отож беріть цей «портфель» і спокійно в ньому носіть музейні гроші; запевняю, ніхто на вас не накинеться…

І справді, дідок Щукін з цим псалтирем-«портфелем» безпечно ходив кілька років. Нікому навіть на думку не спадало, що богобоязливий дідок носить у псалтирі гроші…

До Яворницького раз у раз зверталося багато людей в найрізноманітніших справах — етнографії, мови, відтворення образу історичних постатей, — і кожний завжди одержував вичерпну висококваліфіковану відповідь.

Відомий український драматург М. П. Старицький, працюючи над драмою «Богдан Хмельницький», звернувся 15 січня 1899 року до Дмитра Івановича й просив допомогти йому «…познайомитися зі звичаями тогочасної придворної польської магнаторії. Де б знайти джерела історичні і романтичні — чи не пригадуєте?»[60].

У другому листі, датованому 7 грудня 1899 року, Старицький дуже просить Дмитра Івановича «…порекомендувати, де дістати театральні реквізити — жіночі та чоловічі: гетьмана, генерального судді, генерального писаря та інших».

Не обійшовся без допомоги історика і другий корифей українського театру П. К. Саксаганський. З квітня 1915 року він звертається до Д. І. Яворницького, як до великого знавця українського побуту: