— Що вам треба, хто ви такі? — спитав їх професор.

— Махновці!

— Добре! Так і запишемо! — взяв книжечку і почав Яворницький щось записувати. — Чого ж ви хочете від мене?

— Ключі від музею у вас?

— Перш за все треба привітати господаря, коли до нього в хату зайшли, а потім говорити з ним по-людському, а не гримати! — зауважив Дмитро Іванович.

— Ми з буржуями не вітаємось! Іч, чого захотів! Може, накажеш ще шапку зняти перед тобою?

— Як ви сказали — буржуй? І вам не соромно! Що ж у мене є? У мене є книги та будинок, а життя своє я віддав людям, науці. А ви мене, стару людину, ображаєте, буржуєм взиваєте! — докоряв їм учений.

— Давай, старий, ключі, нічого нам мораль читати! — загримали махновці.

У цей час собачка визвірилася й кинулася на махновців.

— А навіщо вам ключі, коли музей не працює?

— То вже нам знати — навіщо. Гайда з нами! — наказали вони.

Дмитро Іванович мусив був узяти ключі і їхати до музею. Їде й думає собі: «Е, ні, тут не до жартів. Чи ж довго їм, шибайголовам, взяти та й пустити кулю старому в потилицю! Зіпхнуть труп з тачанки, і ніхто не знатиме, де подівся Яворницький…»

І тут Дмитро Іванович дав собі раду у біді.

— Хлопці, га, хлопці! — звернувся він до махновців. — А що, як ви мене відвезете в штаб до Нестора Івановича? Хлопці й отетеріли.

— А звідкіль ви знаєте батька? — питає один.

— Та то мій давній приятель, одвезіть, — благав професор, хитруючи.

— Ну, гаразд, побачимо, який ви приятель. Тачанка круто повернула до готелю «Асторія», де розташувався штаб самого батька Махна.

У супроводі махновців Дмитро Іванович піднявся на верхній поверх.

— Здоровенькі були! — звернувся Яворницький до Махна.

— Здрастуйте! Хто ви такий, в якій справі до мене? — кліпаючи каламутними очима, спитав Махно.

— Хто я? Та мене, Несторе Івановичу, весь світ знає! Я професор Яворницький, історик, директор музею.

— Так, так, чув… — невпевнено промимрив, Махно. — А що вас привело до мене?

— Серйозна й невідкладна справа: ваші синки дуже бідові хлопці, та біда з ними…

— Яка біда? В чому річ?

— Приїхали до мене п’яні, буржуєм назвали, вимагають ключі від музею. Що це таке? Як можна? Музей — це святиня, храм культури! Ключів я не дав їм, а попросив, щоб завезли до вас. Думаю, що ви зрозумієте мене: музей не для п’яних. Те, що в музеї, Несторе Івановичу, не моє й не ваше — це народне добро. Відчинити музей для ваших п’яних хлопців — це значить віддати на поталу й глум пам’ятники віковічної культури, які я збирав усе своє життя.

Цього не можна допустити.

— Чого ж ви від мене хочете? — роздратовано спитав Махно, насупивши волохаті брови й підвівшись з місця.

— Я прошу видати мені охоронну записку для музею.

— Гаразд, записку видамо! — відповів Махно. А далі пом’якшав і спитав: — А що там е цікавого у вашому музеї?

— Та дещо є.

— Я хочу з’їздити туди і побачити музей.

— Це ваша справа.

Махно наказав ад’ютантові подати фаетона, а далі запропонував професорові Яворницькому і своєму тілохранителеві їхати з ним у музей. Приїхали. Дідусь — вартовий музею — спочатку злякався Махна, а коли побачив Яворницького з ключами, заспокоївся.

— От що, Несторе Івановичу, — звернувся до Махна Яворницький, — перед тим як оглянутії музей, напишіть мені охоронну записку, що обіцяли в штабі.

З наказу Махна 27 листопада 1919 року було надруковано на папері з блокнота охоронну записку. Ось її текст:

ОХРАНИТЕЛЬНАЯ ЗАПИСКА

Дана сия записка Военно-Революционным Советом и Командармом директору музея имени Поля Эварницкому в том, что арестовать или конфисковать что-либо из имущества музея никто не имеет права без особого на то разрешения КОМАНДАРМА БАТЬКА МАХНО, что подписями и приложением печати удостоверяется.

Председатель (подпись)

Секретарь (подпись)

КОМАНДАРМ Батько МАХНО

До охоронної записки прикладено дві круглі печатки: одна штабна, а друга особиста, її приклав сам Махно.

Після цього пішли оглядати експонати музею. Ходили години дві.

— Ось бачте, — показав Дмитро Іванович на дві пляшки з горілкою, що стояли у вітрині. — Це запорозька, найкраща в світі горілка! Я викопав її в могилі аж три пляшки, так копачі одну розпили, а дві я привіз до музею.

У Махна загорілись очі, ковтає слину і ніяк не відірве очей від спокусливої горілки.

— Давайте вип’ємо одну пляшку! — сказав Махно,

— Е, ні, цього не можна.

— Чому не можна?

— Це для історії!

— А хіба для історії мало однієї пляшки горілки?

Бачить Яворницький, що біда: не дати горілки — охоронну записку відбере, а відбере записку, музей пограбують. Що робити? Жалко запорозької горілки, а ще більше жалко музейних скарбів! Щоб піддобритись до Махна, віддав йому одну пляшку запорозької горілки, а друга лишилася в музеї для історії.