— Ану, візьміть свої блокноти та запишіть, в яких церквах і що саме зберігається з старовинних речей музейного значення. Майте на увазі, ви там знайдете рідкісні експонати, виготовлені в селах Запорожжя кустарним способом.
— А що, як попи поцікавляться, — спитав хтось Дмитра Івановича, — звідки ми знаємо про церковні скарби?
— Кажіть, що знаєте, але не кажіть, що я вас вирядив, бо вони й так косо на мене дивляться, кажуть, що я розоряю їхні церкви. У вас мандати Наркомосвіти, отже, все, що я перелічу вам, — забирайте і везіть до музею. Особливо, кажу, зверніть увагу на церковні речі в Мишуриному Розі. Там, на дзвіниці, висить стародавній дзвін. Без цього дзвона не повертайтеся. Так собі й запам’ятайте!
У селах ми скуповували і приймали в дар для музею рідкісні килими, рушники з оригінальними орнаментами, речі, що відображають розвиток сільського господарства, бджільництва, бондарства та інших промислів.
Доїхали до Мишуриного Рога. Зайшли в сільраду, показали документи і зразу ж до церкви. На наше прохання титар подав опис церковного начиння. Бачимо: в опису немає козацького дзвона. Виходить, якесь шахрайство.
— А подайте нам другий опис, — попросили ми.
— Другого опису в нас немає, — відповів титар.
— А чому ж тут не видно козацького дзвона?
— Та чого ж він там буде, коли його у нас немає! Прийшов піп з попадею. Піп справляв хрестини і був напідпитку. Почував себе сміливо й розв’язне.
— Чого ви причепилися? Ніякого дзвона в нас немає! — присягався піп.
— Тоді почекайте, я сам огляну дзвіницю. Тільки-но я піднявся на східці, піп схопив мотузку, що звисала з найбільшого дзвона, і хотів було вдарити на сполох.
Та це йому не вдалося. Попадя схопила п’яного попа за рясу, благаючи схаменутися.
А тим часом я зліз на дзвіницю, знайшов козацький і дзвін, про який нам розповідав Яворницький, записав слова, що були відлиті на його поверхні. Потім склали акта.
— Ну, де козацький дзвін? — спитав нас Дмитре Іванович, як тільки ми зайшли в музей. — Мабуть, чимало клопоту було з ним?
— Та було!
І ми розповіли сцену з п’яним попом у Мишуриному Розі.
Через тиждень піп сам привіз козацький дзвін до музею.
— Ну й хлопці ж у вас, Дмитре Івановичу, — скаржився він Яворницькому. — І як це вони довідалися про цей дзвін? Дмитро Іванович промовчав. Посміхнувся в свої білі вуса й задоволене підморгнув бровами, що звисали над розумними, хитруватими очима.
ПІП-АРТИСТ ТА «ЧУДОТВОРНІ» ІКОНИ
Нам ніколи не доводилося бачити, щоб Дмитро Іванович хрестився, дотримувався релігійних свят. Проте одного разу стало відомо, що він ходив на зелені свята до церкви Олександра Невського, яка містилася тоді на Пушкінському проспекті.
— Скажіть, Дмитре Івановичу, ви до церкви ходите? — спитали його.
— Ні, як правило, не ходжу. Нічого там не бачу втішного для своєї душі. А от в тій церкві, що на Пушкінському проспекті, двічі був. Бо там за попа править службу артист К. Шарай — він має чудовий голос. А коли до мене приходить, то співає «Ой літав орел…». От я й слухаю його, не вдаючись у те, що він співає, головне — як співає. Але я бачу, що вас цікавить і друге: чи вірю я в бога? Ну, як вам сказати. Я ніколи не думав, що більшовики повалять стовп, який простояв тисячу літ непохитно, а все ж таки повалили.
Під «стовпом» Дмитро Іванович розумів релігію.
Подумавши, Дмитро Іванович сказав:
— Люди створили собі бога, а не бог людей. Ви гляньте на ікони, що в музеї, і легко в цьому переконаєтеся.
І справді, на іконі, привезеній з Покровської церкви, зображені царі — Петро та Іоанн з Софією. Царські особи з усіх боків оточені запорозькою старшиною з духівництвом. Запорожці з довгими вусами та чубами, голеними бородами, в червоних та синіх жупанах.
— Бачите, — казав Дмитро Іванович, посміхаючись, — і запорожці потрапили в святі. Он до чого діло дійшло!
Не менш цікаві з погляду антирелігійної пропаганди й ікони «святих» богородиць.
У Дніпропетровському державному історичному музеї чимало таких ікон.
Згадуючи про «чудотворні» ікони, Дмитро Іванович якось сказав:
— До революції на Україні було чимало «чудотворних» ікон, як-от Самарська ікона божої матері, Микола-чудотворець. Зараз вони в музеї. Лежать уже декілька літ і не обновлюються. А скільки мільйонів заробило на них духівництво!
Попи не злюбили Дмитра Івановича за те, що він сміливо й безцеремонне вилучав з церкви все, що мало історичну вартість. Часто-густо йому допомагали, в цьому прості люди.
Навесні 1933 року до музею зайшов сивенький дідусь Василь Іванович Соболь. Він попрохав звести його з професором Яворницьким. Звели. Познайомили. Виявилося, що той дідусь був нічним сторожем Преображенського кафедрального собору, що на Жовтневому майдані. Він спостерігав, як міське духівництво ховало в підземеллі собору безліч коштовних церковних речей, зібраних з усієї Катеринославської єпархії. Там були дорогі євангелія, оздоблені. сріблом, золотом, срібні хрести, чаші, дарохравильниці, ризи з самоцвітами тощо.