Щоб якось зараяти біду, розсіяти. тугу в душі професора, співробітник музею Ю. П. Садовий зібрав груддя бюста і потай відніс до реставратора Корнія Павловича Шамраєвського. Той охоче взявся за діло. Не минуло й доби, як Бруно стояв на своему місці. Тоді Садовий взяв з собою службові справи й пішов на квартиру Яворницького.

— Здрастуйте, Дмитре Івановичу!

— Здоровенькі були! Що там чути, що нового? Розказуйте…

Такими словами Дмитро Іванович завжди зустрічав службовців музею. Сам же в цей час сидів за столом і переписував слова до українського словника.

— Та все як було, так і є. А чому ви, Дмитре Івановичу, не приходите в музей? Занедужали, чи що?

— А хіба ви не знаєте чому? Я ж розбив бюст Бруно. Повірте, як мені тяжко на душі, не можу собі простити цю необережність. Ви ж знаєте, як я добував його, скільки я ходив за ним, і ось маєш, сам же його розбив…

— Ні, Дмитре Івановичу, Бруно цілий.

— Ви що, жартуєте зі мною?

— Ні, не жартую. Ось прийдіть подивіться: він стоїть на своєму місці.

Дмитро Іванович полегшено зітхнув, усміхнувся. Він зрозумів, що бюст відновлено. Тепер йому цікаво було глянути на нього.

— Ну гаразд, тоді зразу ж прийду.

Через годину Яворницький уже стояв біля бюста Бруно і милувався ним. На обличчі професора розпливалася приємна усмішка.

— Чудо, справжнє чудо! Хто це відновив?

— Корній Павлович, — сказав Садовий.

— Золоті руки! Ось що, Юхиме Платоновичу, візьміть оці сто карбованців і віддайте йому. Так і скажіть: це особисто від мене. І подякуйте щиросердо за те, що він порадував мене.

Так бюст Джордано Бруно «воскрес» і знову посів своє місце в історичному музеї.

…Почалася революція. Буржуї тремтіли: де ж сховати нагромаджене добро?

Левченко прибіг у музей до Яворницького;

— Дорогий Дмитре Івановичу, допоможіть…

— Що таке, що з вами?

— Та революція ж!

— То й що, як революція?

— Як що? Все ж загине, все пропаде. А моя колекція! — І гірко заридав, схопившись за голову. «Ага, дійшло!» — подумав Дмитро Іванович

— Так чого ж ви хочете від мене?

— Порадьте, куди мені сховати свою колекцію, як її врятувати?

— А це вже діло ваше. Колись я вам давав добру пораду — віддати до музею, не послухали. А тепер нехай у вас поболить голова, а не в мене.

— Дмитре Івановичу, забудьмо наші суперечки. Зараз не до того. Допоможіть, благаю вас!

— Як, чим же я допоможу?

— Може, де в музеї знайдеться куточок, щоб хоч тимчасово скласти мою колекцію?

— Ви що, з глузду з’їхали? Музей — не сховище! Цього не можна робити. А проте, почекайте кілька днів.

Через три дні колекціонер Левченко прибіг до Дмитра Івановича прямо додому. Прийшов не з порожніми руками, а приніс особистий подарунок — порцелянову Венеру. Дмитро Іванович прийняв цей дар, подякував і того ж дня відніс статуетку в музей, щоб заінвентаризувати.

Професор добре знав, що Левченко ночами не спить. Днів через десять Левченко, змарнілий, з припухлими очима, неголений, знову з’явився в музеї. Він назирці ходив за Дмитром Івановичем і благав урятувати його колекцію. Яворницький добре розумів, що Левченкові немає куди подітися, колекція буде в музеї, але йому хотілося провчити цього гоноровитого та жадібного багатія. І він цього домігся. Сталося так, що Левченко на все був згодний.

«Отак вашого брата і треба вчити», — думав Дмитро Іванович, хитро посміхаючись.

— Ну от що, — сказав нарешті. — Я оце весь час думав, як урятувати вашу колекцію, і вирішив допомогти вам. Як тільки сяде сонце, все несіть сюди. Ми ваші колекції складемо в ящики і — в підвал. Туди ніхто не загляне.

Так і зробили.

У Левченка камінь з серця звалився. Та радість недовго тішила багатія. Якось Левченко завітав до музею, щоб пересвідчитися, чи все там на місці. Зайшов, глянув і очам своїм не повірив: уся його колекція акуратно була виставлена у вітринах музею. Біля кожної речі стояв номер з інвентарної книги.

— Як це розуміти? — спитав він у директора музею.

— А так розумійте, як ото бачите! — відповів Яворницький. — Ваша колекція конфіскована. Революція! Нехай тепер усі милуються тим, що довгі роки було приховано від людей, лишалося власністю одиниць… Вийшло, як бачите, на моє: вся колекція стала надбанням музею, а значить, і народу.

Не тільки Левченко тремтів за свою колекцію в перші роки Жовтневої революції. Захвилювалися мало не всі чиновники, дворяни, царські посіпаки. Не знали, що робити, де сховати своє багатство, рідкістні речі, нажиті чужою працею.

Багато катеринославських дворян і купців кинулися до професора Яворницького просити ради.

— Допоможіть, шановний Дмитре Івановичу, куди подітись, де приберегти наші скарби?

Дмитро Іванович радів, що для нього тепер випав багатий врожай.

— Несіть у музей. Тут усе буде ціле.

І попливли в підвали музею коштовяі речі. їх власники були певні: тут, у музеї, надійне місце для схованки речей.