Через деякий час на стінах музею з’явилися цінні художні картини, у вітринах — порцеляновий і фаянсовий посуд, рідкісні годинники, коштовні люстра тощо.
Все це багатство з наказу Дмитра Івановича було заінвентарізовано і стало власністю музею назавжди.
ДВІ ПОДОРОЖІ ДО ТАРОМСЬКОГО
Заслуги Дмитра Івановича в справі збирання й охорони пам’яток матеріальної культури Придніпров’я важко переоцінити. Всі могили, кам’яні баби, історичні будинки, запорозькі церкви він узяв на облік і старанно охороняв.
Коли він брав усе це на облік, то знав, де і що лежить, у кого зберігається таке, що йому місце в музеї.
На ювілейному засіданні Архівної комісії, що відбулося 21 квітня 1913 року, Дмитро Іванович виступав з лекцією про життя на Дніпровських порогах з тих часів, коли вперше з’явилися сліди людського життя, і до часів Запорожжя. Він розповів і про історію краю, і про зібрані рідкісні старовинні речі, і про ті речі, які слід залучити до музею, врятувати від загибелі.
У той же день Дмитро Іванович показав присутнім на цьому засіданні величезне двопудове запорозьке євангеліє, яке він добув у старій церкві поблизу Катеринослава.
До Дмитра Івановича дійшли чутки, що в церкві села Таромського є старовинне запорозьке євангеліє. Ця рідкісна і цінна річ схвилювала історика. Він кинув усі справи й поїхав до настоятеля цієї церкви. Хоч як він його благав, але настоятель виявився упертим і євангеліє не віддав.
Минув рік. Замість старого впертого настоятеля прибув туди другий. Це був простенький, довірливий, м’якіший настоятель, і Дмитро Іванович вирішив будь-що забрати євангеліє.
…Чудовий травневий ранок. Тиша. Тільки чути співи солов’їв, та десь на березі Дніпра, перелітаючи з дерева на дерево, кувала зозуля. Вулиця — порожня. Несподівано тишу села порушив ритмічний кінський тупіт. До будинку настоятеля, що стояв напроти церкви, підкотив гарний фаетон, яким вправно керував парою відгодованих коней візник. З блискучого фаетона вийшов якийсь чепурно вбраний, високий на зріст чоловік у капелюсі. Обличчя в цієї людини приємне, поголене, вуса трохи звисали.
Приїжджий сміливо пішов до будинку настоятеля. Постукавши в двері, зайшов у будинок. Тут його зустрів настоятель, який, побачивши такого поважного пана, зовсім розгубився й не знав, як поводитися. Але вихід з того становища знайшов сам приїжджий.
— Дозвольте, батюшко, відрекомендуватися.
— Прошу. Кого ж маю честь бачити?
— Професор Московського університету; доктор історичних наук Дмитро Іванович Яворницький.
Настоятель трохи злякався, бо в своєму житті він уперше побачив професора, та ще й доктора, і зовсім розгубився. Замість чіткої відповіді він щось промимрив невиразно:
— Дуже… дуже приємно, дуже радий, готовий до послуг!
Настоятель заметушився, не знав, де й посадити поважного гостя. Але Дмитро Іванович був добрий психолог. Він зрозумів, що саме зараз треба кувати залізо, і попрохав настоятеля повести його до церкви.
Батюшка не знав, чому професор поспішає в церкву. Він подумав, що вчений дуже релігійна людина і хоче спершу помолитися богові, а потім розкаже, в яких справах прибув. Проте швидко взяв ключі й пішов з гостем до церкви.
Увійшовши, Дмитро Іванович попрямував у вівтар. Професор скрізь уважно розглядав, усе вихваляв і вже побачив те, що йому потрібне, — старовинне євангеліє. Воно лежало на престолі.
Дмитро Іванович бере в руки це євангеліє, розглядав і каже:
— Це дуже старовинне, до того ж запорозьке євангеліє. Я його заберу до музею!
Не питаючи дозволу, Дмитро Іванович мовчки загорнув євангеліє в хустку, що мав при собі, і вийшов з церкви. Настоятель розгублено дивився на гостя.
Дмитро Іванович прощається, тисне руку.
— Дуже вам дякую! Поїхали! — звернувся він до візника і, знявши капелюха, востаннє помахав довірливому і трохи переляканому панотцеві.
Настоятель у цей час мов отетерів, начеб води в рот набрав. І тільки згодом, коди фаетон був уже далеко, він почухав собі потилицю і сказав:
— От халепа! Аж не віриться, наче хто уві сні приїхав і забрав євангеліє.
Днів через три про цей випадок дізнались парафіяни. Та було вже пізно. До музею прибули уповноважені від громади, щоб забрати назад євангеліє. Дмитро Іванович прийняв їх дуже ввічливо, ласкаво і довів їм, що двопудовому євангелію місце в музеї.
КОЗАЦЬКИЙ ДЗВІН
Дмитра Івановича часто можна було бачити в церквах та монастирях. Приходив він туди, звісно, не богу молитися, а добувати рідкісні речі, бо добре знав, що по церквах багато є цінних експонатів церковної старовини, які лишалися ще не залученими до музею.
З цією метою послав він нас 1930 року у подорож з мандатами Наркомосвіти УРСР. Нам довелося побувати в Солонянському, Царичанському, Петриківському, Криничанському районах та Мишуриному Розі.
Перед виїздом Дмитро Іванович викликав працівників музею до кабінету й сказав: