Одвели їх знову у чорну; знову замкнули на замок двері. Становий поїхав, а їх звелів ще кріпше держати, щоб не дали, бува, дьорки.
Сидять хлопці день, сидять другий, сидять і третій. Їсти їм дають… чого ще? Лежать собі, висипляються та точать один одному баляси з баляндрасами, а іноді й правду розказують, пригадуючи кожен свої пригоди. Один Матня сумує.
— Чого ти, Якиме, журишся? — питають його. — Та хай увесь мир зійдеться та доказує, то й то нічого не вдіє: не були й не знаємо нічого… от і все!
— Та не в тім, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертий день, як горілка в роті була… аж уха попухли…
Сміх та регіт піднявся у чорній від такого тяжкого суму, а Яким знову за своє:
— Сміються?! І якого біса їм смішно?! Хіба неправда, що уха попухли?.. Їй же ти богу, поробилися як вареники завбільшки… А їм смішно!!
Чіпка аж за живіт береться та регоче:
— О-ох… ох!.. о-ох, лихо!.. уха попухли!! Як вареники… ха-ха-ха! О-ох! Дай хоч дух перевести, а то помру зо сміху! О-ох, ох!
Матня одвернувся від товариства, насунув шапку на очі, ліг черевом униз на долівці…
Цілий тиждень просиділи хлопці у чорній, аж поки з города не приїхав слідователь та не повипускав.
— Глядіть же, хлопці, не забувайте!.. — гукнув Чіпка з дороги, прямуючи з чорної до свого двору.
— Добре… не забудемо! — відгукують ті, окриваючись в улиці, що вела напрямки в шинок.
На другий день голосила по селу чутка, що прошлої ночі якісь страшидла, у білих сорочках, у чорних бородах, з носами, як крючками, з одним оком у лобі, як у песиголовців, убрались до голови в хатину, де він спав і куди ніколи нікого не пускав, зв’язали голові руки й ноги, накрили кожухом, забрали велику силу грошей — та й були такі…
Заґвалтувало село від краю до краю: пішли суди та пересуди та поговірка… Настала робота язикам — і дебелим чоловічим, а надто гострим та довгим жіночим…
— Це, видно, господь його карає за безневинні сльози! — як сокирою, рубає одна жінка серед цілої юрби сусідок. — Просився торік мій чоловік, щоб записали у виселенці… не записав! Оце ж йому за те! Коли б ще й писареві… П’ять карбованців зідрав… живцем зідрав… останні зідрав… Казав, запишу… на казений кошт вирядять… землі щось десятин з тридцять дадуть… а тепер — так! І не записав, і гроші пропали… щоб йому добра не було!
Це так гомоніли одного ранку. А на другий — чутно: писаря ограбовано! Руки йому вірьовками до ніг поскручувано; натушковано на його зверху кожухів, подушок, — так що як витягли його, то піт у три ручії ллє, а сам — мов рак печений…
— Якби, — каже, — ще хоч з півгодини так пополежав, то задавився б!
— Хто ж то такий? — розпитують його.
— А чорт його знає! Якісь татари — не татари, не по-нашому розмовляють; та сміються, вражі сини, та вонючі!
— Оце так!.. Ну, тепер, — каже йому голова, — один одному сміятись не будемо. Тільки мені щось чудно: й до тебе три, й до мене три… До мене ж такі марюки, що як глянув, то й умер; а до тебе, кажеш, чи турки чи татари… Воно тут щось є… Я догадуюсь, що це воно, та мовчу, поки що… Ось ходім лиш до волості!
Пішли до волості, а дорогою усе щось один одному говорили: чи то радились, що його робити, чи жалілися, що їм роблено… А люди їх так очима й проводять та як у дзвін дзвонять про крадіжку… І знову всі показують на Чіпку з товариством.
Оже як не питали, як не шукали — нічого! Уже головиха з писарихою їздили кудись у село до циганки-ворожки. Набрехала вона їм і про чорнявого, і про білявого, взяла по полтинику з кожної, та тільки всього… Потрусили ще раз Чіпку — нічого не знайшли… Пропало!
Діждавши неділі, голова закликав батюшку, одслужив молебень, освятив воду, окропився — та після того вже годі й запиратися…
Запалив Чіпка рай тихого щастя у Грицьковій хаті та й покинув куритися…
Христя звідала на своїм віку нетрохи нужди та лиха через людську неправду… Дозолила вона їй до самих живих печінок… Часто й густо вона думала: чи вже людям не можна жити правдою?.. А як би добре було, коли б усі жили по ній!.. Чому ж вони не живуть нею?.. Думки Христині розбивалися об житечні підстави, як хвилі об кам’яні береги… Серце в неї щеміло; душа допитувалась: чи правду вона думає?.. Коли це — ні відсіль, ні відтіль — десь узявся п’яниця, харцизяка і загукав про те саме… Не тихим, слабим голосом, не жіноцьким хибливим почуттям, а криком болячої душі, дужою міццю зіпонув гайдамака те саме! Грицько її, добрий її Грицько, ніколи нічого такого не казав, не натякав навіть… Чому?.. Чіпка, що казав, усе те правда, свята правда… А Грицько — мовчав… Ні! тут або щось не так; або щось не те… Так часто думала сама собі Христя.
Пригадуючи гострий погляд, сміливий вид Чіпчин, вона тремтіла: боялася його…
Стала Христя зовсім інша й до Грицька. Ласка, з котрою кожна жінка виходить на спірку з своїм іноді й геть-то крутим чоловіком, котрою завжди побиває його, та сама ласка — як став помічати Грицько — зробилася нещирою, холодною… Грицько помічав, як Христя стала мов нехотя прихилятися до його — немов себе