— Чували новину?

— Яку?

— Сю ніч пана обікрадено. Щось дуже багато забрано… й сторожа прибито… чи й доживе до вечора…

— Господи боже! — шепче Мотря, зітхнувши.

— А оце вашого, Мотре, повели у волость… або й не повели, а він повів… Сам уперед іде, а ззаду голова з соцькими… А він їм щось так вичитує, так вичитує!..

Як почула це Мотря, поблідла на виду, заткнула в мичку веретено та мутними очима дивилася на Дмитренчиху: жаль, досада і разом страх виглядали з її жовтих очей… А далі не видержала — залилася сльозами:

— Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе у землю своїми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!..

— Та чого ти, Мотре, так себе мучиш? — обізвалася баба. — Може, то ще брехня. Мало на кого набрешуть?

Не чує Мотря утіхи — плаче… Далі устала, накинула на плечі стару кожушанку і, згорбившись, боса, вийшла з хати.

— Куди ти, Мотре? — питає баба.

Ні слова Мотря — пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль одбирає і слух, і мову.

Сусіда, — ще молода молодиця, — якось болізно усміхнулася, зглянулась з бабою і нічого не сказала… Тихо та важко стало у хаті, як у льоху… Бабина онука Христя, — дівка сімнадцятії літ, — низенька, некрасива, чогось важко зітхнула на всю хату; зітхання те так і загускло, так і окрило всіх… Голова у кожної схилилася; очі вниз потупились… Кожна щось думала сама про себе…

— Що то — мати! — через скільки часу глухо промовила баба… — її зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода!..

Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки ще сумніші стали.

Мотря майнула аж у волость. Чіпки вже не застала: посадили у чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкі залізом перевиті віконця, — та плаче-плаче… «Хоч би мої очі його побачили! Хоч би мені одно слово від його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?..» Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав…

— Голова приказував — нікого не підпускати, не то що… аж поки не приїде становий…

— Я на одну хвилину, мій голубе! — молить Мотря.

— Не можна, матусю, і ключ узяв з собою… Походила Мотря ще коло чорної, поплакала ще трохи та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла. Давили її жалісні сльози; жаліла вона й на голову, й на пана, жаліла й на соцького; жаліла на увесь мир — на панів, що давлять мужиків, на мужиків, що пруться в пани… Материне серце заклекотало прокльонами на увесь світі. Жаль у материнім серці не має спину, не знає угаву…

А Чіпці з товариством — байдуже! У чорній завели жарти.

— От, не знали де виспатись! І тихо й безпечно… Спи собі, — соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав…

— Якби сюди горілки з піввідра, — одказує Матня, — то хоч би й довіку сидіти… Попивав би потроху, заїдав варениками та спав…

— Де б же ти взяв? — питає Пацюк.

— Голова б приніс… він з людей надрав, а нам — оддав!

— Сподівайся, поки опухнеш з голоду й холоду, — увернув Лушня.

— А справді холодно… От би погріться! — знову за своє Матня.

— Грійся — в тісної баби!

— Цур їй!.. Якби горілка… То й баби не треба!

— А мені якби дівчина, — каже Лушня.

— То й я б до тебе пристав у прийми, — шуткує Пацюк.

— А знаєте що, братця? — не слухаючи їх розмови, каже Чіпка. — Як тільки розв’яжемось з цим ділом, у першу ж ніч голову обшахрати… Та не так, як пана… а он як! Хай знає, погань, що він не хто-небудь, а наш брат Савка — тільки що наздирав з бідоти, дукачем став… Тепер, бач, у пани лізе, кирпу гне…

— Добре! їй-богу, добре! — провадять усі в один голос. — Як липку, облупимо… Та й писаря завряд…

— А то — дивись пак: хотів мене в’язати! Я тебе, — кажу, — сучого сина, як зв’яжу, то й довіку не розв’яжешся!

— Та ну-бо… так і сказав?

— Ій-богу! А за що він мене в’язати сікається? Ти спершу докажи, що я там був, а тоді вже — й на вірьовку… Страхав тюрмою… Побачимо, — кажу, — хто там перший буде: чи безневинний бідак, чи багатир, що сирітське добро заїдає.

— Що ж він? — питає Лушня.

— Мовчить, пуздрата собака, мов не до його річ…

— Ну, а розкажи нам, — обізвався Пацюк, — як ти упорався з сторожем… то теж чоловік ручий.

Чіпка став широко розказувати, як він поліз у комору, як наткнувся на сторожа, як борюкався під коморою, поки той не захарчав…

— То ти таки добре його попом’яв?.. — пита Лушня.

— Та знатиме, що в добрих руках побував… Як насів, то тільки стогне — уже й не кричить, як спершу, а тільки стогне…

— От і пропав чоловік! — каже Пацюк.

— Хай не лізе, куди не слід! — одказав Матня за Чіпку.

— І то правда, — закінчив річ Лушня та й зітхнув. Усі замовкли. Мовчав і Чіпка. Швидко поснули. На другий день приїздить становий. Кликнули Чіпку. Становий давай його розпитувати.

— Знать — не знаю, відать — не відаю! Я, — каже, — чотири дні уже й з хати не виходив.

Покликали других. І ті те ж саме: не знаємо, вперше чуємо!