А втома тим часом дається взнаки, вона зменшує світ до розмірів блискучої кульки, що мигтить і мигтить перед нами на вершечку антени найближчої з передніх машин, якій услід ми мчимо весь час на однаковій відстані.
— Аж очі ріже, — Ліда відвертається від антени вбік, мабуть, кулька металева та блиск її дівчинку нервують.
Зір утомився від хайвею, довколишність, власне, вже не сприймаєш, вона зараз для тебе стає майже безбарвною, пролітає відчужено, тобі тільки й лишається цей одноманітно-сірий свист швидкостей та ще царство реклами, якому, видно, не буде кінця. Довгоногі діви з напомадженими губами, ці сучасні варіанти еллінських звабниць-сирен, до апельсинової золотавості засмаглі на гавайських пляжах, намагаються будь-що своїми сліпучими усмішками спокусити подорожніх, грайливими позами завабити байдужно діролітаючих мимо них новітніх, захищених куленепробивним склом одіссеїв.
— А що ж там Верховний Коментатор каже? Заболотний вмикає радіо, і невидимий супровідець наш тут як тут, і каже він, що, на думку колегії присяжних, вбивство із милосердя не визнається злочином. Отже, й не підлягає покаранню… І ще він сповіщає спокійним, якимось еластичним голосом, що з південних широт поволі, але невблаганно рухаються над континентом хмари агресивних бджіл, — гібридний покруч бразільських з африканськими, — які розплоджуються із страшенною інтенсивністю і виявились такі войовничі, що нападають на цілі міста…
— Навіть на отакі можуть напасти? — запитує Ліда, кивнувши на місто-гігант, яке саме пропливає попід небосхилом. — Певне, ті бджоли за щось розсердились на людей?
— Хіба нема за що? — каже Заболотний і, щоб при-спокоїти Ліду, вдається до пояснень, що, мовляв, ті агресивні рої посуваються насправді досить повільно, з швидкістю черепашачою, їм нема куди поспішати. Тож доки бджолині орди наблизяться до цих широт, може статися, що вони й взагалі втратять свою агресивність, призвичаяться до людини й до всього, що їх тут зараз дратує… Виявляється, їх найбільше дратує рух, і нападають вони не на все поспіль, а головним чином на об’єкти, що рухаються…
— Он як, — посміхається Ліда. — Виходить, щось вони метикують…
Коментатор тим часом повідомляє, що в містах цього континенту дедалі більшої популярності набуває «Служба надії». Розрахована вона на людей, котрим нема до кого звернутись за душевною підтримкою, порадою, заспокоєнням, окрім хіба до телефонної трубки (погляди наші мимовіль фіксують червоний телефонний апарат, що цієї миті майнув на стовпчику край автостради). Духов-ниіі цей сервіс, на думку Коментатора, має ті переваги, що втішник не питає вашого імені, ані становища, пі адреси, відгукується він на голос кожного, хто телефонує до пункту «Служби надії» у хвилину критичну, у хвилину розпуки…
— «Служба надії», о, якби к то була вона всесильна, — сумовито зауважує Заболотний. — Порад багато, прогнозів ще більше, а тим часом у світі таки щось відбувається. Менше сміху чує планета — хіба це не серйозний симптом! Зміни в кліматі людських душ, взаємна їхня відчуженість, хіба ми цього не відчуваєм повсюдно? Там вбивство із милосердя, а там — із жорстокості тупої, непоясненної… Або оті очманілі від власної жорстокості «шкіряні куртки», що гасають вночі на мотоциклах вулицями Токіо, уявивши себе новітніми камікадзе чи кимось там іще… Нечуваний розгул повітряного піратства… Викрадення людей, огидний тероризм, напади серед білого дня… А в ролі втішальників раз у раз виступають торговці наркотиками, чи, як їх іще звуть, торговці «маревами». Різних віщунів та астрологів розвелось, і що?.. Ні, не такої людям треба «Служби надії»…
Місто, що пропливало по обрію, досі ще не відпливло. Все воно тоне у величезному, навіть з відстані помітному мареві — то гарячим грибом висить над ним зужите, загазоване повітря. Заболотний з досвідом затятого урбаніста пояснює, що забрудненість повітря особливо посилюється надвечір, коли каміння стрітів пашіє зібраним за день жаром, а скупчення висотних споруд руйнує атмосферні потоки, вітер, якщо він не набрав ураганної сили, не продимає лабіринти кварталів, тож городянам тільки й лишається втягати в легені брудне, застояне повітря, загазованість якого часто сягає понад усякі норми…
Проїхали багато, втома нам дається взнаки, а Заболотного вона ніби й не бере. Все ті ж короткі, блискавичні рефлекси, по-музикантському тонка й для стороннього ока ледь помітна чутливість рук.
Скільки ось годин з такою швидкістю йдемо у потоці «мерседесів», «понтіаків» та «ягуарів», а водій наш, як і вранці, підтягнутий, випростаний, і по тому, як він легко, без напруги веде машину, вгадується висока натренованість і майстерність.
Та все ж Ліда вважає, що пора б зупинитись, щоб керманич наш міг перевести дух, розігнати втому.
— Зупинитись, а де? — відгукується Заболотний. — Не так просто знайти вільне місце тут людям подорожнім…
— Пошукаємо, — каже Ліда, скидаючи поглядом узбіччя траси.
Після ряботіння пролітаючих реклам, після пістрявості вказівних знаків та одноманітної геометрії придорожніх стандартних споруд раптом у відстороні на узгірку — клен! Живий клен! Облите совцем кострище краси а першій осінній багряності… Єдине, на чому немає реклами. Виник як живий застережний знак серед урагану швидкостей. А над кленом, над недалеким переліском і прилеглим до нього зеленим низькодолом луків величезною хмарою — птахи, птахи… За всю дорогу ми не бачили жодного птаха, а тут ось їх в’ється одразу стільки…