Та все це згодом, згодом, а в ту найхуртовиннішу зиму ніхто не міг би сказати, як воно буде. Перед тим, як розійтись по світах, ми, слобідські хлопчаки, ще не одне літо ганятимем пасти худобу до тих місць, де був Романів садок і де нам найсильніше чулося сухе пахтіння осінніх трав. Від Романового степового осідку не зосталось майже нічого, крім обваленого колодязя, недокорчованих пеньків та кількох диких колючих кущів, — то все терники, на яких коров’яча шерсть висить клаптями упродовж цілого літа. Власне, переінакшилось тут не одразу, бачили ми спершу хату драну, що світила ребрами кроков далеко, і колодязь перед хатою — один на весь степ, уже без цебра, з самим журавлем, неприродно високим у своїй самотності. А потім і цього не стало: погнали терни. Паче ж терну в себе Роман і не саджав, а проте після бурі, над усіма прошумілої, чомусь саме терен тут розрісся, найколючіше деревце нашого краю. Терен, мати, коло хати…

Навесні він таким біленьким цвіте, а в дні вересневі, коли осінь обснує Романівщину срібним павутинням, і повітря в усі сторони світу стане безмежно прозорим, і така лагідна тиша стоятиме над степом, цей нічийний терен тоді туманно ягідками синіє в рясній росі, і кожна росинка в ці тихі осінні ранки висітиме довго, задумливо, —вже й сонце підбилось, а вона все не падає, тримається посеред павутиння та колючок, поблискує звідти до вас, мов чиясь прощальна забута сльоза.

XIX

Все тут вічно женеться і вічно втікає!

Вітер траси, той відлітаючий вітер, він для нас, за-герметизованих, ніби й не існує, іноді здається, ніби ми втрачаєм контакт із власною швидкістю… І все ж рух є, метал вібрує, поруч нас і навперегони з нами всюди летять потоки свистючих сліпих енергій.

Від довколишнього простору автострада відгороджена високою сталевою стіною, що тягнеться на десятки миль та раз у раз мигтить до вас табличками: «Private property» — приватна власність.

Тож їдьте собі і їдьте, з дороги не звертаючи, а якщо виникне бажання випити гарячої кави чи треба дозаряди-ти машину пальним, тоді будь ласка: на узбіччі траси, осторонь від її відпрацьованих газів, вас уже чекають станція обслуговування машин і придорожня кав’ярня.

Сидимо утрьох за столиком, знічев’я оглядаємо незнайомих людей, білих, чорних, старих, молодих, традиційних, модерних, усіх, котрі, як і ми, на хвильку вихопились з бистрини автостради, щоб хоч недовго побути в іншому часовому плині, за межею швидкостей. Багато сумних облич. На це мимоволі звернеш увагу. Чому сумні? Мовчки п’ють каву, неквапом з’їдають стейки, дехто ж віддає перевагу млинцям, що їх можна полити кленовим чи якимось іншим сиропом, — ці солодкі приправи різних гатунків стоять у пляшечках на кожному столику. Люди типово сучасних трас: притомлені дорогою, неговіркі або, як тепер кажуть, малокомунікабельні. Навпроти нас біля вікна сидять юнак і дівчина, примітні, вродливі обок, але якась хмара туги обох їх огортає. Обличчя зовсім юні й чисті, візантійських овалів, очі дивовижно сині в обох і ніби придимлені. Чому? Ця синість очей єднає їх, мов брата й сестру. Кава їхня холоне в чашечках, а вони жадібно палять — навперемінки — одну й ту ж сигарету, раз по раз після затяжки мовчки передаючи її одне одному, палять так, ніби рятуються від якогось болю чи принаймні з бажання забутись. Беззахисність, простодушність — це в них обох на поверхні. Та ще безмірна віддаленість від нас. Віддаленість збайдужінням, цілковитим непомічаиням усіх, хто тут поруч з ними в. Справді, що для них оці випадкові супутники з номерної бетонної дороги, а тим паче ми, люди здалека? Для них просто не існують і ніколи не існуватимуть всі оті пасльони, глинища, ярмарки та колядування, ніколи не торкнуть їхньої уяви веселі наші дощі над степом, і зими в блакитних снігах, і солов’їні концерти в тернівщанських левадах. Не долинуть звідти до них ні розливи пісень у місячні вечори, ні жагучі шепоти чиїхось кохань у липневі духмяні ночі… Для них ближчі відстанню світи невідомих галактик, ніж оте наше все!.. В обох золотаве волосся хвилями аж до пліч, куртка на ньому оранжева, на ній зовсім червона, у знаках, у вензелях якихось… Джинси потерті на одному й другому, взуття побите, наче пішки пройшли тисячу верст. Відколи сіли до столика, ще, здається, жодним словом не перемовились, віддалені одне від одного, може, теж на якісь страшні відстані. Та щось таки ж єднав їх, чомусь вони подорожують саме ось так, удвох, щось таки їх спонукало, щоб вибрали він її, а вона його з-поміж усього людства? Подорожують разом, мчать кудись нерозлучно, і навіть тут час від часу — теж без жодного слова, поміж затяжкою сигарети — нахиляється він до неї або вона до нього і єднаються в якомусь млявому, сомнамбулічному поцілунку.

— Мабуть, студенти, — каже Ліда. — Вона он, бачите, скинула кеди й боса сидить.

Справді, є в них щось студентське, тримаються зовсім вільно.

Куди вони їдуть? Теж мчать до Мадонни? Чи просто пустились у білий світ, щоб забутись, захмеліти у швидкостях, втекти від буднів, від якихось незлагод житейських? Не скажеш, що за чимось вони женуться чи від когось втікають. Чи, може, це втеча від самих себе?