Сидять біля столу наші найбільші авторитети, світочі знань, гомонять стишено, щоб нас не тривожити.
— Я ж тут грубку натопив на обох, — каже Андрій Галактіонович. — Хай, думаю, й сусідові гріє, якщо вже нар єднає спільна стіна…
— Справді, нічого не вдієш, —підтримує жарт Микола Васильович. — Ми з вами як дві сторони медалі: нагріваєш одну — теплішає й друга…
— Завтра, до речі, грубку топити ваша черга, колего, і не спробуйте ухилятись, — вдавано насуплюється Андрій Гадактіонович. І далі ще більше стишує мову, певне, щоб порушити наш сон. — Сподіваюсь, що бодай це ви не анедбаєте, як декотрі інші з своїх обов’язків…
— Що ви маєте на увазі, Андрію Галактіоновичу?
— А те й маю… Найперші святі вчительські свої обов’язки ви ж таки занедбали? Цілими днями гасаєте по хуторах, навіть дітей ось втягуєте у свої зовсім не дитячі вправи. А це ж юнь, первоцвіт, — розважливо тлумачить Андрій Галактіонович молодшому колезі. — Дитина це, як Я розумію, людина найприродніша, вона інтуїтивно прагне добра, ласки, злагоди й гармонії в житті, в дитини і Сприймання світу ще нічим не викривлене, вона шукає в йьому красу, лад, а ви ці крихкі, несформовані душі без вагань кидаєте у вировище найлютіших пристрастей, в повсякчасні вибухи ненависті, де людина звіріє, втрачав Себе…
Худолиций, блідий від лампи Микола Васильович слухае старшого колегу шанобливо і водночас трохи іронічно.
— Ну, далі, далі…
— Опріч того, що це непедагогічно, — втлумачує Андрій Галактіонович, — це ще й безжально. Розумієте: без-жаль-но.
— Любий Галактіоновичу, ми живемо в безжальні часи! Невже ви досі цього не помітили? — Микола Васильович нараз схоплюється з місця і, нервово ступаючи по кімнаті, кидає різко, незмирно: — Де барикади, там середини нема! Старих нема, малих нема, тут кожен займи свое місце і дій, як велить тобі революційне сумління!
— Але ж це діти, зрозумійте ви. Тягти малолітків на ці ваші операції, щоб життя їхнє починалося з картин обшуків, руйнувань, з людських драм… Це ви вважаєте нормальним? Звалити на дитячі плечі ті ваші залізні щупи, а на крихку тендітну душу звалити ще непосильніший тягар прокльонів та зойків — це вас не тривожить? Вам це не болить?
— Болить, — каже різко Микола Васильович. — Але хай вчаться. Хай дихають вогнем битви! Хай ці наші юні Гавроші наяву бачать роз’ярілу хижість власництва, перекошені злобою обличчя, хай чують всі ті погрози та глум, якими нас зустрічають хутори! Для хуторян ми анцихрис-ти, передвісники страшного суду, а вони? Були в них в серці жалощі, хоча б тінь співчуття до цих слобожанських дітей, коли хутори робили їх маленькими рабами, прирікали на найжорстокіший визиск? Ідіотизм сільського життя, де він ще в таких диких формах виявив себе, як не на хуторах? А зараз хліб у ямах гноять, для них він уже не святий, та й взагалі, що може бути святе для тієї дрімучої й захланної сили власництва? Поступись перед нею, залиш, як є, то вона завтра й нас із вами передушить! Милосердя не буде нікому, сліпнучи в ненависті, підійме сокиру й на цих безневинних, що сплять ось покотом під вашою всеспасенною ковдрою… Та про що мова! Ви, людина з таким досвідом, не згірш від мене повинні знати, на що вона здатна, ця до краю нині розбурхана, підступна, злобою та ненавистю налита хутірська Вандея!.. Чого-чого, а пощади звідти не жди!
— То що ж виходить? їхніми методами проти них? Проти ненависті такою ж ненавистю, на злобу — злобою?
— А чим іще?
— Доброта виховується добротою, справедливість — справедливістю — це ж для педагога елементарно… Ненависть розпалити неважко, людство розпалювало її вже не раз, і в колосальних масштабах, а як потім загасити її? Що їй протиставити? І руїнницький інстинкт пробудити, в ураган розбурхати — це теж куди легше, ніж потім знов загнати його в береги здорового глузду. Перш ніж викликати могутню якусь енергію, слід добре подумати, з яким вона знаком, якої природи і до яких наслідків усе це призведе. Що в душах залишиться? З чим зустріне людина суворі прийдешні часи? Вас, юнака інтелігентного, мислячого, невже ці речі не турбують?
— То що ж — поступитись? О, ні! — змахнув білим кулаком у повітрі Микола Васильович. — Через віки йшли, пробивались до своєї золотої мрії, і тепер перед хуторами спинитись? Позадкувати? Вклонитись бастіонам куркульським? Ні і ні! Не до пощади тут, дорогий колего! Битва непримиренна… Йдемо самі на бій, і зміну свою беремо, бо долі наші — і дітей, і дорослих — неподільні, надто ж на цьому вирішальному перевалі, де діє один закон: або — або!
— Золота мрія людства, смію запевнити вас, вона й для мене щось важить, — схилившись біля столу, Андрій Галактіонович задумливо крутив у пальцях свою чопурну, равжди підстрижену борідку. — Однак бачити свого колоігу, народного вчителя, в парі з Миною Омельковичем, в одній з ним упряжці, — ні, цього я, вбийте, не збагну… Хай ви идите, вами, скажімо, рухає ідеал, молодечий новив, а що рухає Миною?
— В нього є класовій інстинкт — це зараз теж неаби-що.